Читати книгу - "Список Шиндлера"

на те що голод і спорадичні вбивства в Плашуві все ж були кращі за певне знищення в Аушвіці й Белжці, Оскар був налаштований вести перемовини з відповідальними за закупівлі та інженерами Інспекції з озброєння, підпорядкованої генералу Шиндлеру.

Ці панове робили гримаси й казали: «Та ну, Оскаре! Ти що, серйозно?» Але врешті вони знаходили контракти й для табору Амона Ґьота, замовлення на лопати з брухту, зібраного на фабриці Оскара на Липовій, на димарі з олов’яного брухту з фабрики варення на Подґужі.

Шанси отримати повну кількість лопат чи їхніх держаків, які робилися для Вермахту, були невеликі. Чимало з Оскарових приятелів серед офіцерів Інспекції з озброєння розуміли, що вони чинять: продовження існування рабського табору в Плашуві продовжує життя певному числу тих рабів. Декому з них це було вже поперек горла, бо вони знали, яким негідником був Амон Ґьот, і їхній серйозний старомодний патріотизм ображало розкішне життя Амона за містом.

Іронію долі табору примусової праці Плашув — те, що дехто з рабів приховував свої істинні цілі, підтримуючи царство Амона, — можна розгледіти на прикладі Романа Ґінтера. Його, колишнього інженера і нині одного з управителів заводу металевих виробів, звідки вже порятували ребе Левартова, одного ранку було викликано до кабінету Амона Ґьота, і, щойно за ним зачинилися двері, інженер отримав перший удар. Б’ючи Ґінтера, комендант незрозуміло лютував. Тоді він потяг його з кабінету і вниз сходами до стіни біля парадного входу.

— Можна спитати? — промовив Ґінтер, притиснутий до стіни, виплюнувши два зуби, мимохідь, щоб Амон не подумав, що він навмисне намагається його розжалобити.

— Ах ти сволота, — ревів Ґьот, — ти не приніс наручники, які я замовив! У мене в календарі це записано, ти, дупо свиняча.

— Але, гере коменданте, — сказав Ґінтер, — маю доповісти, що замовлення на наручники було заповнене вчора. Я спитав гера обершарфюрера Нойшеля, що з ними робити, і він сказав, щоб я відніс їх до вашого кабінету, що я і зробив.

Амон потяг закривавленого Ґінтера назад до кабінету і викликав есесівця Нойшеля.

— Ну так, — відповів молодий Нойшель. — Подивіться у другій згори шухляді ліворуч, гере коменданте.

Ґьот подивився туди і знайшов свої наручники.

— Я його ледь не прибив, — поскаржився він своєму юному і не настільки обдарованому віденському протеже.

Той самий Роман Ґінтер, який обережно виплюнув свої зуби на фундамент будівлі Амонової адміністрації — цей єврей, цифра, у вбивстві якого, якби до того дійшло, Ґьот би звинуватив Нойшеля, — саме цей Ґінтер за спеціальною перепусткою ходив на DEF гера Шиндлера поговорити з Оскаром, яку сировину передати плашувським цехам, про той об’ємний металобрухт, без якого всіх працівників металевого цеху відправили б залізницею до Аушвіца. Так що в той час, поки Амон, махаючи пістолетом, вірить, що втримує Плашув своїм видатним талантом адміністратора, скоріше табір продовжував існувати завдяки в’язням із закривавленими ротами.

Розділ 25

Декому тепер здавалося, що Оскар тринькає гроші, як азартний гравець. Навіть з тих невеликих відомостей, які ми про нього маємо, в’язні відчували, що він готовий розоритися заради них, якщо в цьому буде необхідність. Пізніше, але ще не зараз, вони прийматимуть його милість, як діти — різдвяні подарунки від батьків. Вони казали між собою: «Слава Богу, він більш вірний нам, ніж своїй дружині». І, як і в’язні, всілякі чиновники так само нюхом чули пристрасть Оскара.

Один чиновник, такий собі доктор Зопп, лікар у лікарні для в’язнів СС, пов’язаний і з судом СС[13] на Поморській, переказав герові Шиндлеру через посланця-поляка, що в нього є до Шиндлера своєрідна справа. У в’язниці на Монтелюпі сидить жінка на ім’я фрау Гелена Шиндлер. Доктор Зопп знав, що вона не родичка Оскарові, але її чоловік вклав певні гроші в «Емалію». У неї були сумнівні арійські документи. Доктор Зопп не мав необхідності казати, що для пані Шиндлер це могло закінчитися поїздкою на Хуйову Ґурку. Але якщо Оскар викладе певну суму, сказав Зопп, то лікар охоче випише довідку, що з огляду на стан здоров’я пані Шиндлер слід дозволити проходити курс лікування безпосередньо в Марієнбаді, в Богемії.

Оскар пішов до кабінету Зоппа, де виявив, що лікар просить за довідку п’ятдесят тисяч злотих. Торгуватися сенсу не було. Після трьох років практики така людина, як Зопп, могла назвати ціну за послуги з точністю до кількох злотих. Протягом дня Оскар добув гроші. Зопп знав, що він це може, що Оскар з тих людей, хто має в запасі гроші з чорного ринку, гроші, які ніде не задокументовані.

Перш ніж заплатити, Оскар дещо обумовив. Йому треба піти на Монтелюпі з доктором Зоппом забрати жінку з камери. Він особисто передасть її спільним друзям у місті. Зопп не заперечував. Під лампочкою без плафона в холодній камері пані Шиндлер отримала назад свої цінні документи.

Обережніша, більш бухгалтерської натури людина, напевне, повернула б собі витрачене з тих грошей, які Седлачек привіз із Будапешта. У сумі Оскару було передано приблизно сто п’ятдесят тисяч райхсмарок, привезених до Кракова у валізах із подвійним дном, за підкладкою одягу. Проте Оскар, частково через своє не вельми чітке відчуття грошей (чи то тих, які він комусь винний, чи тих, які хтось винен йому), частково з почуття честі передавав єврейським знайомим усі гроші, які отримував від Седлачка, крім витрачених на коньяк для Ґьота.

То не завжди була проста справа. Коли влітку 1943 року Седлачек привіз до Кракова п’ятдесят тисяч райхсмарок, плашувські сіоністи, яким Оскар пропонував ті гроші, злякалися, що це провокація.

Оскар спочатку пішов до Генрі Манделя, зварювальника в металевому цеху Плашува і члена «Hitach Dut», сіоністського молодіжного робочого руху. Мандель не хотів брати гроші в руки. Погляньте, казав йому Шиндлер, у мене є лист івритом, який додавався до цих грошей, лист із Палестини. Але, звісно, коли б це була провокація, якби Оскар був скомпрометований і його хтось використовував, у нього, звичайно, знайшовся б лист із Палестини. А коли тобі не вистачає хліба за сніданком, то це була чимала пропозиція: п’ятдесят тисяч райхсмарок — сто тисяч злотих. І використовуй на свій розсуд. У це просто годі було повірити. Тоді Шиндлер намагався передати гроші, які ховалися там, у межах Плашува, в багажнику його машини, іншій людині з «Hitach Dut» — дівчині на ім’я Альта Рубнер. У неї були певні зв’язки через в’язнів, які ходили на кабельну фабрику, з деякими поляками в польській в’язниці, з підпільниками в Сосновці. Можливо,