Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

КП(б)У Вони запевняли, що українці, котрі голодують, блокують їхні дороги та залізниці:

І правда, шкода, коли дивишся, як голодні українці жебракують, а коли запитуєш, чому не працюєте у себе вдома, то відповідають, що немає насіння, і в колгоспах нема чого робити, і забезпеченість погана. Взагалі, факт залишається фактом, що мільйони людей блукають голі, голодні по лісах, станціях, містечках і колгоспах Білорусі, й просять шматок хліба.[685]

А проте українці продовжували покидати батьківщину, не в останню чергу тому, що в Росії та Білорусі дійсно було більше продуктів харчування. Наприкінці жовтня 1932 року батько молодої дівчини вирушив до Ленінграда. Виїхавши таємно посеред ночі, її родина через кілька тижнів приєдналась до батька, незважаючи на переповнені голодними селянами станції: «Тоді ні Москва, ні інші міста коло неї не голодували. Цього тернового вінка тільки Україна вдостоїлась». Ця сім’я вижила тільки тому, що змогла здійснити таку важку й далеку подорож на північ.[686]

Так само робили багато селян: у січні 1933 року ДПУ звітувало, що на станції Лозова було куплено 16 500 міжміських квитків, і 15 000 квитків у Сумах — обидва міста Харківської області в північній частині України.[687] Десятки тисяч людей намагалися виїхати з республіки. До кінця 1932 року залізничні станції по всій Україні були переповнені виснаженими людьми в лахмітті, котрі намагалися випросити в пасажирів їжу та квитки, адже в більшості селян вже не залишилося грошей. Хлопчик, який в той час подорожував разом із своєю матір’ю, бачив трупи на залізничному вокзалі Харкова і спостерігав, як молода дівчина, схопивши курячі кістки з підлоги в буфеті вокзалу, почала їх гризти. Ті, хто встиг сісти на поїзд, ховалися під лавками; провідники виштовхували їх, але багато селян все одно намагалися сісти на потяги.[688] Ці самі натовпи дуже стурбували Ворошилова, Будьонного та Kipy Аллілуєву влітку 1932 року. Восени того ж року та взимку 1933 їх кількість тільки зросла.

Інші намагалися втекти за море. Один із надзвичайно спостережливих італійських консулів, цього разу в Батумі, у січні 1933 року підрахував, що «кожен пароплав, який прибував з Одеси, — а їх приходить три щотижня, — доставляв зазвичай від однієї до двох тисяч українців». Мабуть, раніше українці намагалися знайти й купити в Батумі їжу, борошно або насіння, яке можна було б вдома з’їсти або продати і отримати прибуток. Однак наприкінці осені масовий рух людей набув характеру напливу біженців, при цьому тисячі людей намагалися оселитися в районах «більш багатих на засоби існування, з більшими можливостями здобути харчі».[689]

Як і в 1930 році, деякі селяни намагалися покинути країну. У жовтні 1932 року Марія Блажеєвська, етнічна полька, перейшла кордон Польщі з боку України, прикидаючись прачкою. Під час прання одягу на річці Збруч, яка тоді слугувала кордоном, жінка проскочила на іншу сторону разом із дочкою та двома синами. «З 1931 року, — розповіла вона польській поліції, — життя в рад[янській] Росії... перетворилося на нестерпні муки, оскільки радянська влада забрала в нас майже все зерно та худобу, залишивши настільки мало, що цього не вистачало навіть для найскромнішого життя».[690] П’ятнадцятирічний Лех Возняк, брата якого заслали до Сибіру, також втік у жовтні та розповів про наступне: «Нас вигнали з нашого власного будинку... ми з братом працювали в лісі, але все одно не могли себе прогодувати. Оскільки на даний час ніякої роботи не було і я помирав від голоду, 15 жовтня я разом із мамою Малгожатою та моїм братом Броніславом втекли з Рад[янської] Росії до Польщі».[691]

Решта також намагалися втекти, але їм не вдалося. Через кілька місяців після того, як Марія та її діти прослизнули за кордон, група з шістдесяти людей намагалася перейти річку Збруч. Лише чотирнадцятьом це вдалося; інші потонули або були розстріляні прикордонниками. Ще 250 сімей намагались перетнути кордон взимку 1932–1933 років. До грудня 1932 року Міністерство внутрішніх справ Польщі створило спеціальну комісію в справах українських біженців, включивши до її складу по одному представнику від Червоного Хреста та Ліги Націй.[692]

Інші все ще намагалися йти, їхати або сідати на поїзди, які прямують до українських міст. Якби вони пішли трохи раніше, якби вони мали родичів, які б могли зустріти їх, і якби вони були достатньо міцними для роботи, вони б вижили. Багато «куркулів» ще раніше врятувалися від депортації, переїхавши до Києва та Харкова, а також до шахт і заводів Донецька. Але наприкінці 1932 року кількість населення почала збільшуватися, і міста, особливо Київ, Харків та Одеса, більше не могли з цим впоратися. Один свідок подій осені 1932 року так згадував про «неспокійний настрій» у Харкові:

Їжі не було. Були довгі черги, а в газетах було багато балачок про хлібозаготівлю, про те, як антирадянські елементи, так звані «куркулі» або «кулаки», нібито ховають зерно від уряду... Хліб, який можна було придбати за картки, продавався дуже нечасто. Черги починали формуватися ще вночі, але нерідко їх розганяла міліція. Для того, щоб замаскувати ситуацію, хліб продавали не в магазинах, а на вулиці.[693]

Коли ще більше селян з’явилося в центрі Харкова, ситуація погіршилася. Їх можна було легко відрізнити через порваний одяг і босі ноги. У зв’язку з тим, що оплату праці здійснювали трудоднями, у селян не було грошей, і вони не могли купити ні їжі, ні одягу. Містяни, в яких також було небагато їжі, і життя яких залежало від карток, інстинктивно тримались подалі від селян. До зими селянам у місті було трохи краще, ніж тим, хто залишився вдома:

Багато селян просто блукали вулицями. Їх можна було зустріти будь-де: старих, молодих, дітей і немовлят. Погіршення їхнього фізичного стану стало очевидним, це було помітно з того, як вони рухались. Промінь життя згасав у сумних очах на похмурих та іноді розпухлих обличчях. Вони були голодні, виснажені, обірвані, брудні, замерзлі і немиті. Деякі з них наважувалися стукати в двері людей або, можливо, у вікна, а інші ледве могли простягнути свої руки, благаючи про дрібку їжі. Ще частина просто сиділа біля стін, нерухомо та мовчки.[694]

Ще один запам’ятав селян на ринках:

Матері з дітьми на руках вражали найбільше. Вони рідко спілкувалися з іншими. Я пам’ятаю, як побачив одну матір, яка була більше схожою на тінь, ніж на людину. Вона стояла біля дороги, а її