Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

зерном, насінням, борошном або хлібом у будь-якому вигляді. Того, кого ловили на торгівлі будь-чим із перерахованих вище товарів, заарештовували. Міліціонери конфісковували з ринку зерно, борошно та вже спечений хліб. Селяни з колгоспів, які не виконали плану, не могли купувати чи вимінювати зерно, або взагалі володіти зерном у законний спосіб — усе зерно мали здати державі по хлібозаготівлі.

Черговий наказ Політбюро ЦК ВКП(б) був спрямований на те, щоб очистити від «контрреволюційних елементів» райони, занесені на «чорні дошки». Місцеві активісти на Кубані отримали право проводити власні «судові процеси» над «саботажниками». Протягом кількох тижнів депортували 45 000 чоловік, а в їхні хати вселилися демобілізовані червоноармійці та колгоспники з інших областей.[673] Каганович добре знав, з якою метою кубанські станиці заносили на «чорні дошки». Як він писав Сталіну, «... треба, щоб усі кубанські козаки знали, як у 1921 р. переселяли всіх терських козаків, котрі противились радянській владі. Так і зараз — ми не можемо, щоб кубанські землі, землі золоті, не засівалися й поросли бур’янами, щоб на них плювали, щоб з ними не рахувались... ми переселимо вас».[674]

«Чорні дошки» мали продемонструвати «безглуздість» селянського опору в Україні. На відміну від Росії та Білорусі, де «чорні дошки» поширювали на виробників зерна, в Україні їх застосували практично до будь-якого суб’єкта господарювання. Цілі райони значилися на «чорних дошках». МТС, лісопромислові підприємства та всілякі провінційні підприємства, які лише віддалено мали відношення до виробництва зернових, були на «чорних дошках». Як пише один історик, «чорна дошка» стала універсальною зброєю, спрямованою проти всіх селян України.[675] На «чорну дошку» потрапляли не тільки селяни, а й ремісники, медсестри, вчителі, державні службовці — всі, хто жив у селі або працював на підприємстві, занесеному на «чорну дошку».

Кількість населених пунктів, занесених на «чорну дошку», збільшувалася, відповідно розширювався й спектр репресивних заходів. Як і всім районам, що не виконали план, занесеним на «чорні дошки» населеним пунктам було заборонено отримувати будь-які фабричні товари, а завдяки Молотову — також гас, сіль і сірники. Керівники змусили селян повернути центральним органам влади будь-які товари промислового призначення — одяг, меблі, реманент (їх зберігали у магазинах і на складах).

Також запровадили фінансові репресії: занесені на «чорні дошки» колгоспи та підприємства повинні були повернути кредити. У деяких випадках всі їхні гроші конфісковували: держава могла закрити банківські рахунки та змусити всіх працівників сплачувати колективну заборгованість. Держава забороняла помел зерна, що унеможливило місцеве виробництво борошна (якщо в когось ще залишилось зерно) для випічки хліба. Занесені на «чорні дошки» колгоспи не могли користуватися послугами МТС, тобто всі сільськогосподарські роботи мали виконувати вручну або з використанням худоби.[676] У деяких місцях за виконанням репресій стежили спеціальні бригади — групи червоноармійців або чекістів, котрі блокували доступ мешканців села, занесеного на «чорну дошку», до найближчого ринку.[677]

Іноді до окремих колгоспів застосовували додаткові репресії. Після того, як у листопаді 1932 року селище Городище Вороши-лівського району Донецької області було занесене на «чорну дошку», місцеві керівники зауважили, що репресії не мали належного ефекту. Городище знаходилося біля великої залізничної станції Дебальцеве, де відбувалося багато незаконних торгових операцій.

Чимало селян були ремісниками або працювали в сусідніх шахтах, вони мали обширні зв’язки, а також приватні ділянки землі. Тому вони знаходили способи, щоб роздобути необхідні продукти. До того ж Городище мало підозріле минуле: як повідомляв районний партійний комітет, під час Громадянської війни в селі було багато «бандитських угруповань, конокрадів та інших злодіїв». Колективізація тут «зіткнулася з активним опором», де не останнє місце належало «великій куркульській громаді». Керівники району вирішили зробити правила для Городища ще жорсткішими. Вони вимагали дострокового повернення 23 500 рублів позики, яка була надана колгоспу. Було вилучено три трактори і конфісковано весь насіннєвий фонд. Стягувалися «м’ясні штрафи», що означало вилучення худоби, і конфісковували садові ділянки в шахтарів. Районні керівники організували звільнення 150 мешканців Городища з місцевих заводів за невиконання їхніми родинами планів хлібозаготівель. Нарешті, вони заарештували та притягли до суду керівництво колгоспу та попередили всіх мешканців селища, що якщо «саботаж» не припиниться, то їх депортують і замінять «сумлінними колгоспниками». Їхні будинки конфіскують, і там оселяться «робітники заводів і фабрик, які потребують житла».[678]

Теоретично, головною метою «чорних дошок» було переконати селян працювати краще та виробляти більше зерна. Проте на практиці вони мали зовсім інший ефект. Без зерна, худоби, знарядь праці, грошей, можливості взяти кредит, торгувати чи працевлаштуватися мешканці сіл, занесених на «чорні дошки», не могли ні виростити, ні приготувати, ні придбати будь-що їстівне.

Кордони

Коли українські селяни почали потерпати від голоду, у влади з’явилася ще одна проблема: як запобігти тому, щоб люди, котрі голодують, не залишали свої будинки в пошуках їжі.

Питання не було новим. Вже в 1931 році ДПУ попереджало про «систематичні» виїзди селян із українських сіл, і кількість їх продовжувала зростати.[679] У статистичних звітах ДПУ чисельність сільських робітників стрімко знижувалась, адже люди тисячами втікали з колгоспів.[680] У січні 1932 року ситуація раптово погіршилась. У звіті, котрий Сталін отримав від Всеволода Балицького, стверджували, що понад 30 000 людей покинули УСРР протягом попереднього місяця.[681] Роком пізніше українське ДПУ показало ще більш тривожні підрахунки: між 15 грудня 1932 року та 2 лютого 1933 року майже 95 тисяч селян залишили свої оселі. Державне політичне управління не визнавало, що люди йдуть, бо вони — голодні: «Основний контингент від’їждаючих осіб — це одноосібники і твердоздавці, котрі не виконали свої зобов’язання з хлібозаготівель і бояться репресій». Хоча водночас зазначалося, що окремі селяни пояснюють втечу «незабезпеченістю хлібом та побоюваннями продовольчих труднощів».[682]

Деякі селяни перетинали українсько-російський кордон у пошуках їжі. «Коли в них закінчилася картопля, — згадує один український робітник, — люди почали ходити до російських сіл і вимінювати одяг на їжу. Цікаво, що за межами Харкова, де починається російська територія, голоду не було».[683] Дійсно, чиновники в російських районах уздовж українського кордону вже почали скаржитися на наплив українців на початку 1932 року. «Натовпи» окремих людей, цілі сім’ї з маленькими дітьми і старими переходили кордон, шукали, де купити або просто попросити хліба. «Ситуація стає загрозливою», — написав секретар Кантемирівського районного комітету до Центрально-Чорноземного обкому партії. В його листі також згадувалось про «моральний вплив» голодних прибульців на місцевих колгоспників та збільшення кількості крадіжок.[684]

Через кілька тижнів група білоруських робітників написала листа до ЦК