Читати книгу - "Небудь-де"

Бейлі зітхнув. Він обережно витягнув срібну коробочку з кишені, а з глибин пальта видобув і довгу виделку.

Він поклав срібну коробку на груди де Карабаса, а тоді знервовано потягнувся виделкою й відкинув кришку. Всередині срібної коробки, на намощеному червоному оксамиті лежало велике качине яйце блідого, синьо-зеленого в місячних променях кольору. Старий Бейлі заніс виделку, міцно заплющив очі й розбив його.

Почувся «пум» — і яйце вибухнуло всередину.

Наступні кілька секунд панувала небувала нерухомість, а тоді здійнявся вітер. Він не мав напрямку, а наче дув звідусіль раптовими вихристими поривами. Опале листя, сторінки газет і все дрантя міста підняло з землі й погнало повітрям. Вітер торкнувся поверхні Темзи й приніс холодної води, що бризнула з неба дрібним напористим дощем. То був небезпечний, шалений вітер. Власники яток на палубі «Белфаста» лайнулися на нього й схопили своє добро, поки його не пороздмухувало навсібіч.

І тоді, коли здавалося, що зараз вітер набере стільки сили, що здує геть увесь світ і всі зірки, і понесе в небеса всіх людей, що крутитимуться в повітрі, як безліч висушених осінніх листків…

Саме тоді…

… все скінчилося, і листя, папірці й пластикові торбинки — все попадало на землю, на воду й на дорогу.

Високо на руїнах Лондонського муру тиша, що змінила вітер, була певним чином гучніша за нього. Її перервав кашель — жахливий мокрий кашель. Затим почувся звук, з яким хтось незграбно перевернувся. А тоді звук, з яким когось важко знудило.

Маркіз де Карабас вивергав каналізаційну воду через край Лондонського муру, заляпуючи сіре каміння коричневою бридотою. На очищення тіла від тієї води знадобилося чимало часу. А тоді він сказав сиплим голосом, що був не набагато гучніший за шепіт:

— Здається, мені перерізали горло. У тебе нема чим його обмотати?

Старий Бейлі потрусив кишені й витяг відріз брудної тканини. Він передав її маркізові, а той кілька разів обмотав нею шию й міцно затягнув. Старому Бейлі це дещо недоречно нагадало високо пов’язані шийні хустки франтів часів Регентства, зокрема Бо Браммелла.

— Випити є? — прокаркав маркіз.

Старий Бейлі витяг фляжку, відкрутив корок і простягнув її маркізу, котрий хильнув, скільки вмістилося в рот, а тоді скривився від болю й слабко закашляв. Чорний щур, що зацікавлено за всім цим спостерігав, тепер поліз спускатися муром. Він розповість Золотим: за всі послуги віддячено, усі борги повернуто.

Маркіз повернув фляжку Старому Бейлі.

— Як почуваєшся? — спитав той.

— Бувало й краще, — маркіз сидів і тремтів. У нього текло з носа, а очі бігали туди й сюди: він дивився на світ, ніби ніколи раніше його не бачив.

— Заради чого тобі знадобилося піти й дати себе вбити — от що мені цікаво, — сказав Старий Бейлі.

— Інформація, — прошепотів маркіз. — Люди розповідають тобі набагато більше, коли знають, що ти от-от помреш. А коли так і станеться, вони розповідають ще трохи.

— То ти дізнався те, чого хотів?

Маркіз провів пальцями по ранах на руках і ногах.

— О так, більшу частину. Тепер у мене трохи чіткіше уявлення про те, що стоїть за всіма цими подіями. — І він знову заплющив очі, обійняв себе руками й почав повільно розхитуватися вперед і назад.

— А як воно? — спитав Старий Бейлі. — Бути мертвим?

Маркіз зітхнув, а тоді скривив губи в усмішці, що здаля нагадувала його колишню, й мовив:

— Проживеш досить довго, Старий Бейлі, і сам дізнаєшся.

Старий виглядав обманутим.

— Покидьок. Врешті-решт, це ж я витяг тебе з-за тієї страшної межі, звідки не повертаються. Здебільшого.

Маркіз де Карабас глянув на нього. В місячному світлі його очі були дуже білі. Він прошепотів:

— Як воно бути мертвим? Дуже холодно, мій друже. Дуже темно і дуже холодно.

Дуері підняла вгору ланцюжка. З нього звисав срібний ключ, що мінився червоним і жовтогарячим у світлі горнила Гаммерсміта. Вона усміхнулася.

— Гарна робота, Гаммерсміте.

— Дякую, леді.

Вона повісила ланцюжка на шию й сховала ключа під шарами одягу.

— Чого ти хочеш за нього?

Коваля це ніби збентежило.

— Я не хотів би зловживати вашою доброю волею… — залепетав він.

На обличчі Дуері з'явився вираз, що значив «та кажи вже». Гаммерсміт нахилився й видобув з-під купи металообробних інструментів чорну коробку. Вона була зроблена з темної деревини, інкрустованої слоновою кісткою й перламутром, і була завбільшки з великий словник. Він покрутив її в руках.

— Це шкатулка з секретом, — пояснив він. — Я взяв її за своє ковальство кілька років тому. Я дуже старався, але не зміг її відчинити.

Дуері взяла коробку й пробігла пальцями по гладенькій поверхні.

— Воно й не дивно. В ній механізм заклинило. Намертво застряг.

Гаммерсміт похнюпився.

— Значить, я ніколи не дізнаюся, що всередині.

Дуері весело глянула на нього. Її пальці досліджували коробку. З боку коробки висунувся стрижень. Вона наполовину запхнула його назад, а тоді крутнула. Глибоко всередині клацнув метал, і збоку коробки розкрилися дверцята.

— Тримай, — сказала Дуері.

— Міледі, — мовив Гаммерсміт. Він узяв коробку з її рук і розкрив дверцята повністю. Всередині знайшлася шухлядка, яку він потягнув на себе. Невелика жабка квакнула з шухлядки й не дуже зацікавлено роззирнулася довкола. Гаммерсміт понурився.

— Я сподівався, що тут будуть діаманти й перлини, — сказав він.

Дуері простягла руку й погладила жабку по голові.

— У неї гарні очі, — сказала вона. — Залиш її собі, Гаммерсміте. Вона принесе тобі удачу. Дякую тобі ще раз. Я знаю, що можу покластися на твою обачність.

— Можете цілком довіритися мені, леді, — щиро сказав Гаммерсміт.

Вони сиділи на Лондонському мурі й ні про що не говорили. Старий Бейлі повільно спустив дитячого візка на землю внизу.

— Де ринок? — спитав маркіз.

— Он там, — показав Старий Бейлі на крейсер.

— Дуері й решта. Вони чекатимуть на мене.

— Ти не в тому стані, щоб кудись ходити.

Маркіз болісно закашлявся. На звук Старому Бейлі здалося, що в де Карабаса в легенях ще й досі повно каналізації.

— Я сьогодні подолав чималий шлях, — прошепотів де Карабас. — Ще кілька кроків мені не зашкодять. Він оглянув свої долоні й повільно порозминав пальці, ніби хотів перевірити, чи вони слухатимуться. Тоді він знову крутнувся й почав незграбно спускатися з муру, але перед тим хрипко й, мабуть, трохи сумно сказав:

— Скидається на те, Старий Бейлі, що я винен тобі послугу.

Коли Ричард повернувся з карі, Дуері підбігла до нього й оповила руками. Вона міцно притисла його до себе, навіть поплескала нижче спини, а тоді вихопила з його рук паперового пакунка й енергійно