Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

знаю, що не роблю йому зла. Коли він буде ситий мною по горло, то покине, це станеться дуже швидко. Та мені не хочеться, щоб його відібрали в мене інші.

«Вона вдарилася у відвертість», подумав Матьє. Звичайно ж, під впливом наркотиків. Та була й інша причина: вона ненавиділа Матьє, й усе-таки те, що зараз вона йому казала, вона ніколи не насмілилася б сказати іншим. Поміж нею й ним, попри ненависть, було щось на зразок солідарности.

— Мені теж не хочеться, щоб його у вас відібрали, — сказав він.

— Щось не віриться, — холодно відказала Лола.

— Ну що ж, не вірте. Ваші стосунки з Борисом геть не стосуються мене. А якби й стосувалися, то я їх прийняв би такими, які вони є.

— Якось я подумала собі: він вважає себе відповідальним за нього, бо він його викладач.

Вона замовкла, й Матьє зрозумів, що не переконав її. Здавалося, вона підшукує слова.

— Я… я знаю, що вже я в літах, — насилу вимовила вона, — знаю це й без вас. Та саме тому я й можу йому допомогти: є такі речі, яким я можу його навчити, — виклично додала вона. — Та й хто вам сказав, що я застара для нього? Він любить мене такою, яка я є, він щасливий зі мною, коли йому не втовкмачують у голову всі оці думки.

Матьє мовчав. Лола вигукнула з гарячковою непевністю:

— Таж ви повинні знати, що він мене любить. Він мусив про це казати вам, адже він усе вам розповідає.

— Гадаю, він любить вас, — відказав Матьє.

Лола втупила в нього свій тяжкий погляд.

— Мені доводилося бувати в бувальцях, і я не плекаю ніяких мрій, та скажу вам ось що: цей хлопчина — остатній мій шанс. Врешті, можете робити, що завгодно.

Матьє відповів не відразу. Він дививсь, як танцюють Борис із Івіш, і йому кортіло сказати Лолі: «Давайте не будемо сваритися, ви ж бачите, що ми з вами однаковісінькі». Та схожість ця викликала в нього якусь відразу; в Лолиному коханні, попри ввесь його шал, всю його чистоту, було щось кволе і руйнівне. Та все ж він ледве чутно пробурмотів:

— Ви кажете це мені… Таж знаю я це так само добре, як і ви.

— А чому це так само добре, як і я?

— Ми схожі з вами.

— Що ви маєте на увазі?

— Погляньте на них і погляньте на нас.

Лола зробила зневажливу ґримасу.

— Не схожі ми, — відказала вона.

Матьє стенув плечима, й вони, так і не помирившись, позамовкали. Обоє дивилися на Бориса й Івіш. Вони танцювали, і він, і вона були жорстокі, самі того не відаючи. А може, й відали, та замало. Матьє сидів біля Лоли, вони не танцювали, бо це геть не пасувало до їхнього віку. «Нас повинні приймати за коханців», подумалося йому. Він почув, як Лола пробурмотіла собі під ніс: «Якби ж то була я певна, що це для Пікара».

Борис із Івіш повернулися до столу. Лола через силу підвелася. Матьє подумав було, що вона впаде, та Лола сперлася на стіл і глибоко вдихнула повітря.

— Ходімо, — сказала вона Борисові, — мені треба побалакати з тобою.

Борисові зробилося незатишно.

— Ти що, не можеш зробити цього тут?

— Ні.

— Гаразд, зачекай, поки заграє оркестр, і ми підемо танцювати.

— Ні, — відказала Лола, — я стомилася. Підемо до мене в гримерну. Ви дозволите, крихітко Івіш?

— Я впилася, — люб'язно відказала Івіш.

Лола пішла, й Борис неохоче потяг за нею.

Івіш упала на стілець.

— Я й справді впилася, — сказала вона, — мене розвезло під час танців.

Матьє промовчав.

— Чому вони пішли? — запитала Івіш.

— Розібратися їм треба. А Лола ще й прийняла допіру наркотики. Знаєте, після першої дози в голові тільки одна думка — прийняти другу.

— Гадаю, мені наркотики припали б до смаку, — мрійливо сказала Івіш.

— Та звісно.

— А що? — обурено сказала вона. — Коли вже мені судилося згаяти в Лаоні все своє життя, то треба ж знайти собі якесь заняття.

Матьє мовчав.

— А, зрозуміло! — вигукнула вона. — Ви гніваєтеся на мене, бо я впилася.

— Та ні.

— Так, так, ви засуджуєте мене.

— Чому б це? Втім, не такі ви вже й п'яні.

— Я п'я-на-мов-чіп, — задоволено виголосила Івіш.

Люд почав розходитися. Була вже, напевне, друга ночі. У своїй гримерній, брудній крихітній кімнатці, оббитій червоним оксамитом, зі старим дзеркалом у позолоченій рамі, Лола погрожувала і благала: «Борисе! Борисе! Борисе! Ти відбираєш у мене розум». А Борис хнюпився, боязкий і впертий. Довга темна сукня, що кружеляє поміж червоними стінами, темне майталання сукні у дзеркалі, прегарні білі руки, що звиваються зі старосвітською патетикою, неначе два струмені води. А потім Лола зайде за ширму і там, забувши за все на світі, закинувши голову, неначе для того, щоб зупинити кровотечу з носа, всотає ніздрями дві щіпки білого порошку. На чолі в Матьє виступив рясний піт, проте він усе не зважувався його втерти, йому було соромно пітніти в присутності Івіш; танцювала вона без продиху, та залишалася так само бліда на виду й геть не спітніла. Сьогодні вранці вона сказала: «Як я не люблю ці вогкі долоні», після цього він не знав, що робити зі своїми руками. Він почувався кволим і змореним, йому вже нічого не хотілося, ні про що не думалося. Деколи він казав собі, що незабаром зійде сонце, треба буде знову щось робити, телефонувати Марсель, Сарі, від початку до кінця прожити ще один день, й усе це здавалося йому неймовірним. Він краще без кінця сидів би за цим столиком, під цим штучним світлом, у товаристві Івіш.

— Я розважаюся, — п'яним голосом сказала Івіш.

Матьє поглянув на неї: вона була в тому стані радісного збудження, коли тільки якоїсь дрібниці бракує, аби він переріс у лють.

— Плювати мені на іспити, — провадила Івіш, — якщо провалюся, то й добре. Сьогодні ввечері я справляю поминки за своїм одинацьким життям.

Вона посміхнулася і з захватом додала:

— Сяє, мов крихітний самоцвіт.

— Що сяє, мов самоцвіт?

— Ця мить. Вона круглісінька, висить у порожнечі, мов крихітний самоцвіт, я житиму вічно.

Вона взяла Борисів ніж за колодку, притиснула лезо до краю стола й бавилася, згинаючи його.

— Що це з нею? — раптом поспитала вона.

— З ким?

— З жінкою в чорній сукні, моєю сусідкою. Одколи вона тут, вона все мене засуджує.

Матьє обернув голову: жінка в чорному скоса дивилася на Івіш.

— Ну? — поспиталася Івіш. — Скажете, неправда?

— Та наче правда.

Він побачив недобре плескате обличчя Івіш,