Читати книгу - "Біле Ікло"

не боячись, що моторна білка знову втече на дерево. Тільки тоді Біле Ікло блискавично вискакував зі своєї засідки й ніколи не хибив, хапаючи білку, яку вже не могли врятувати ні кмітливість, ні швидкі ноги.

Проте хоч полювання на білок зазвичай було вдале, Біле Ікло не наїдався досхочу: білки траплялися дуже рідко, й він змушений був полювати на ще дрібнішу дичину. Часом голод так дошкуляв, що він не гребував викопувати з нірок лісових мишей. Не уник він боротьби з ласицею, такою ж голодною, як і він, тільки стократ лютішою.

Часом він підкрадався до багать богів, але близько не підходив. Він ховався в лісі, боячись навернутися людям на очі, і грабував капкани, якщо в них зрідка попадалася дичина. Одного разу він обікрав навіть сильце на зайця, яке поставив Сірий Бобер, а той, хитаючись, геть марний і охлялий, блукав у лісі в пошуках здобичі й раз у раз сідав перепочити.

Якось Біле Ікло зіткнувся з молодим вовком, худющим і таким виснаженим, що ледве тримався на ногах. Якби Біле Ікло не був голодний, то певне пішов би з тим вовком і зрештою примкнув би до вовчої зграї. Але зараз йому не залишалося нічого іншого, як погнатися за вовком, загризти і з’їсти його.

Загалом доля сприяла Білому Іклу. Коли голод вже геть дошкуляв, він знаходив якусь поживу. Коли ж від голоду ледве на ногах тримався, то жодного разу не попався на очі великим хижакам. Одного разу, підкріпившись забитою ним риссю, якої вистачило аж на два дні, він врятувався від цілої зграї голодних вовків. Біле Ікло зустрівся з ними, коли, добряче попоївши, блукав собі лісом. Вовча зграя кинулася в погоню за ним. Біле Ікло був міцнішим за переслідувачів, тож утік від вовчої зграї, хоч жорстока погоня тривала довго й усіх виснажила. Проте, зробивши величезний гак, Біле Ікло ще й напав іззаду і загриз одного знесиленого вовка.

Незабаром Біле Ікло покинув ті місця й перебрався в ту долину, де колись промайнули коротенькі дні його дитинства. Тут, у колишньому лігвищі, він зустрів Кічі. Вона теж покинула непривітні вогнища богів і повернулася до своєї давньої печери, щоб ощенитися й прихистити своїх цуценят. На той час, коли біля печери з’явився Біле Ікло, із усього виводу залишилось лише одне живе цуценя, та й те доживало останні дні.

Кічі непривітно зустріла свого дорослого сина. Та Біле Ікло поставився до цього байдуже. Він уже не потребував матері, тож відвернувся від неї й подався струмком проти течії. На розтоці Біле Ікло звернув ліворуч і дійшов до печери, де колись мешкала рись, із якою вони вдвох билися, він і Кічі. Він уклався в порожньому лігві й спав цілий день.

Раннього літа, коли природа обдарувала землю всяким зелом та першими ягодами, настав кінець і голоду. Несподівано Біле Ікло зустрів у лісі Ліп-Ліпа, що теж утік до лісу й насилу там животів. А сталося те геть несподівано. Оббігаючи з протилежних боків виступ крутого берега, вони наскочили один на одного — ніс до носа. Нарешті провидіння звело їх віч-на-віч. Обидва завмерли, злякані такою зустріччю, й витріщилися один на одного.

Біле Ікло почувався чудово. Цього тижня йому таланило в полюванні, й він наїдався досхочу. А останньою здобиччю він напхався по саму зав’язку. Та, вгледівши Ліп-Ліпа, він наїжачився, мов дикобраз. Цей зовнішній прояв люті ще в минулому супроводжував кожну зустріч із забіякою Ліп-Ліпом. Так було й тепер: він зустрів свого заклятого ворога. Біле Ікло наїжачився, загарчав і метнувся вперед. Все сталося миттю. Ліп-Ліп спробував відступити, але Біле Ікло вдарив його плечем і повалив із ніг, а потім перекинув на спину і вчепився зубами в його жилясту шию. Ліп-Ліп борсався у передсмертних судомах, а Біле Ікло тупцював довкола, не спускаючи його з ока. А потім побіг собі своєю дорогою й зник за крутим поворотом берега.

Якось Біле Ікло вибіг на узлісся й вузькою прогалиною спустився до річки Маккензі. Він забігав сюди й раніше, але тоді на цьому березі було порожньо, а зараз тут звели селище. Біле Ікло зупинився й, не виходячи з-за дерев, почав приглядатися. Звуки й запахи були йому дуже знайомі, проте в них відчувалося й щось нове. Перед ним розкинулось його колишнє селище, яке перекочувало сюди на літо. Не чути було ні виття, ні плачу. Звуки, що долинали відтіля, свідчили про втіху. А коли Біле Ікло почув сердитий жіночий голос, то зрозумів, що так сердяться тільки на повний шлунок. У повітрі тхнуло рибою. Отже, в селищі було що їсти. Голод скінчився. Біле Ікло сміливо вийшов із лісу й подався просто до вігвама Сірого Бобра. Самого хазяїна не було вдома, але Клу-Куч зустріла його радісним криком і почастувала цілою свіжою рибиною. Біле Ікло розлігся й почав чекати повернення свого господаря.

Частина четверта

Розділ перший

Ворог

Якщо в натурі Білого Ікла й була закладена якась можливість зблизитися із представниками його породи, то вона безповоротно пропала після того, як він став ватажком запряжки. Собаки зненавиділи його — зненавиділи за те, що Міт-Са підкидав йому зайвий шматок м’яса; зненавиділи за всі ті справжні й уявні переваги, природні й набуті, але даровані йому самим життям, зненавиділи за те, що він завжди біг у голові запряжки, доводячи їх до нестями виглядом свого пухнастого хвоста й прудких ніг, що мигтіли перед їхніми носами.

Біле Ікло відповідав їм такою самою лютою ненавистю. Честь бути ватажком зовсім не тішила його й не приносила ніякого задоволення. Упродовж трьох років він тримав у покорі всю зграю, а тепер найнестерпнішим було те, що йому доводиться ніби втікати від неї. Проте він мусив із цим змиритися, якщо хотів жити, а життя вирувало в ньому й гинути не хотіло. Щойно Міт-Са наказував рушати, як уся запряжка з лютим гавкотом кидалася в погоню за Білим Іклом.

Захищатися він не міг: варто було повернути голову до собак, як Міт-Са хльоскав його по морді батогом. Біле Ікло змушений був мчати вперед. Відбивати хвостом і задніми лапами напад розлюченої зграї він не міг — така зброя непридатна в сутичці з силою безжальних зубів. І Біле Ікло мчав: кожен стрибок — насилля над собою, над своєю природою й приниження своєї гідності, а бігти так доводилося цілий день.

Будь-яке насильство не