Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

ви берете на себе роль, яка вам не личить. Кожен злочин — вульгарний, так само, як і кожна вульгарність — злочин. Чинити вбивство — не ваше амплуа, Доріане. Даруйте, якщо мої слова зачіпають ваше самолюбство, але це щира правда. Злочинці — то завжди люди з нижчих класів. І я ані на крихту не осуджую їх за це. Мені здається, для них злочин — те саме, що для нас мистецтво: просто засіб збуджувати сильні відчуття.

— Засіб збуджувати сильні відчуття? Отже, ви думаєте, що той, хто раз учинив злочин, може й знову таке зробити? Оце вже ні, Гаррі!

— Ой, та що завгодно може бути приємним, досить лише призвичаїтись! — засміявся лорд Генрі. — Це одна з найважливіших таємниць життя. Але вбивство — це завжди промах. Ніколи не слід робити чогось такого, про що не можна побалакати після обіду… Та даймо спокій бідному Безілові. Хотілося б вірити, що кінець його був якийсь романтичний… Може, він звалився собі з омнібуса просто в Сену, а кондуктор узяв та й замовчав усю справу? Так, так, я схильний вважати, що він скінчив саме так! Ось він лежить горілиць під каламутно-зеленими водами, важкі баржі пропливають над ним, довгі водорості чіпляються йому за волосся… Я, знаєте, не думаю, щоб він міг ще багато створити чогось путнього. Його доробок за останні років десять помітно спав на якості.

Доріан мовчки зітхнув, а лорд Генрі пройшовся по залі і погладив голову рідкісного яванського папуги, що сидів на бамбуковій жердині. Птах був великий, із сірими крильми і рожевим чубком та хвостом. Відчувши доторк тонких людських пальців, папуга струсонув білу плівку зморщених повік на чорні склисті очі і колихнувся назад-уперед.

— Так, — вів далі лорд Генрі, обертаючись до Доріана й дістаючи з кишені хустинку, — його картини явно погіршали. їм чогось ніби забракло… Ідеалу, чи що. Адже Безіл був великим малярем, поки ви з ним були великими друзями… А через що ви розійшлися? Мабуть, він вам обрид. Ну, тоді він цього вам ніколи не простив — такі вже вони є, нудні люди… До речі, а що сталося з тим чудовим вашим портретом? Я, здається, ні разу його й не бачив відтоді, як Безіл його скінчив. Пригадую, кілька років тому ви казали мені, що відправили його в Селбі і що дорогою він десь загубився чи то був викрадений. То що — так і не знайшли його? А шкода! То був справжній шедевр. Я ще колись хотів його придбати. І таки жаль, що я не придбав. Той портрет — з часу найвищого Безілового розквіту. Пізніші його картини — то вже чудна суміш кепського малярства й добрих намірів, якраз те, що дає право художникові називатися типовим представником британського мистецтва… А ви давали в газети оголошення, що картина зникла? Треба було б це зробити…

— Я вже й не пам’ятаю, — відповів Доріан. — Певно, давав. Але мені той портрет ніколи по-справжньому не подобався. Я шкодую, що позував для нього. Мені неприємно навіть згадувати про це. І навіщо ви перевели розмову на портрет?.. Він завжди викликає у мене в пам’яті дивні слова з якоїсь п’єси — чи не з «Гамлета»?.. Стривайте, ось оце:

Як смуток на картині —

Лиш образ без душі…

І справді, той портрет саме такий і був.

Лорд Генрі засміявся.

— Хто до життя підходить як митець, його серцем стає мозок, — прорік він, сідаючи у фотель.

Доріан Ґрей похитав головою і зіграв кілька тихих акордів на роялі.

— «Як смуток на картині — лиш образ без душі…» — повторив він.

Старший співрозмовник відхилився на спинку фотеля і, примруживши очі, дивився на Доріана.

— А між іншим, — озвався він перегодом, — «який хосен людині, що, здобувши цілий світ, загубила… — як там сказано, Доріане?.. — свою власну душу?..»

Музика враз урвалася, і Доріан, здригнувшись, втупив пильний погляд у свого друга.

— Чого ви мене питаєте про це, Гаррі?

— Друже мій, — сказав лорд Генрі, зводячи в подиві брови, — я запитав, бо сподівався почути відповідь, ось і все. Минулої неділі я проходив через Гайд-парк. Біля самої Мармурової арки там стояла купка обірванців і слухала якогось вуличного проповідника. Минаючи їх, я почув, як він верескливим голосом кинув саме це запитання своїй авдиторїї. І чомусь воно вразило мене своїм драматизмом. Наш Лондон дуже багатий на такі колоритні сценки. Мрячна днина, жалюгідна постать християнина в дощовику, півколо хворобливо блідих облич під нерівним дашком парасоль, вода з них стікає, і ця розкішна думка, кинута в повітря істеричним пронизливим голосом… Знаєте, це й справді було по-своєму надзвичайно добре, просто разюче. Я хотів був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина — ні. Але добре, що не сказав, — він, мабуть, і не зрозумів би.

— Ви помиляєтесь, Гаррі. Людська душа до жаху реальна. Її можна купити, продати й проміняти. Її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я це знаю.

— Ви цілком у цьому певні, Доріане?

— Цілком.

— А, ну тоді це чиста ілюзія. Саме те, у що ми віримо абсолютно, насправді не існує. Така фатальність закладена у Вірі, і те саме лежить в основі Романтизму… Ну, що ви так споважніли? Та не будьте аж таким серйозним — що нам до забобонів нашого віку? Ми ж більше не віримо в існування Душі!.. Заграйте мені, Доріане, заграйте якийсь ноктюрн, а коли гратимете, розкажіть стиха, як ви спромоглися зберегти молодість. Ви мусите мати якийсь секрет. Я старший за вас тільки на десять років, але гляньте, як я зносився, пожовк, які в мене зморшки… А ваш вигляд — просто чарівний, Доріане! І сьогодні чарівніший, ніж будь-коли. Мені пригадується той день, коли я вперше вас побачив. Ви були дуже сором’язливі і трохи зухвалі, але надзвичайно чарівні. З того часу ви, певна річ, змінилися, проте не зовнішністю. Хотів би я почути про ваш секрет… Щоб повернути собі молодість, я ладен піти на все — хіба що тільки не робити гімнастики, не вставати рано і не вести добропорядний спосіб життя. Молодість! Немає нічого, що зрівнялося б з нею! Які це дурниці — говорити про недосвідченість молодості. Тепер лише набагато молодших за мене я слухаю з повагою. Молодь випереджує нас — життя саме їй відкриває найновіші свої дива. Що ж до старих людей, то я їм завжди