Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

суперечу. Я це роблю з принципу. Спитайте їхню думку про подію, яка сталася вчора, і вони з повною серйозністю подадуть вам судження, що були актуальні для тисяча вісімсот двадцятого року, — коли чоловіки носили високі панчохи і люди вірили геть у все, а не знали геть нічого… Яку чудову річ ви граєте! Здається, що Шопен писав її десь на Майорці, коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон. Вона дивовижно романтична… Яке щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте, грайте, Доріане, мені сьогодні так хочеться музики! Я от уявляю, ніби ви — юний Аполлон, а я — Марсій[126], що слухає Аполлона… У мене, Доріане, є свої муки, про які навіть ви не знаєте. Трагедія старості не в тому, що людина старіє тілом, а в тому, що душа в неї залишається молодою. Мене й самого іноді вражає власна щирість. Який ви щасливий, Доріане! Яке чудове ваше життя! Ви всього спробували, всім насолодились, ви смакували сік виноградин, розтискаючи їх у роті. Ніщо не приховало від вас Життя. І все ви сприймали як музику, і воно вас не зіпсувало. Ви все той самий.

— Ні, Гаррі, я вже не той самий.

— А я вважаю, що такий самий, Доріане! Хотілося б мені знати, як далі складеться ваше життя. Тільки не зіпсуйте його самозреченнями. Тепер ви — взірець досконалості. Тож пильнуйте, щоб не стати неповноцінним. Вам нічого зараз не закинеш — так, так, не хитайте головою, ви ж і самі знаєте, що це правда. І до того — навіщо себе дурити, Доріане? — життя наше не підвладне нашій волі чи намірам. Життя залежить від наших нервових волокон і клітин мозку, де одна за одною народжуються пристрасті й потаємні думки. Вам може здаватися, що ви дужий, що вам нічого не загрожує. Але от якийсь випадковий відтінок освітлення кімнати чи тон ранкового неба, пахощі, які колись ви любили і які тепер навіяли неясні згадки, рядок призабутого вірша, що знову трапив вам на очі, фраза з музичного твору, якого ви давно не грали, — ніби все й дрібниці, але саме від них залежить наше життя, Доріане. Десь про це пише Браунінг[127].

І наші власні відчуття це підтверджують. Варто мені почути аромат білого бузку — і я знову переживаю найдивовижніший місяць свого життя. Як я хотів би помінятися з вами долею, Доріане! Люди ганять нас обидвох, але вас вони все-таки обожнюють. І завжди обожнюватимуть. Ви саме той характер, якого наша доба шукає і боїться, що знайшла. Я дуже радий, що ви ніколи нічого не створили — не вирізьбили жодної статуї, не намалювали жодної картини, не витворили анічогісінько поза собою! Ваше мистецтво — це ваше життя. Ви поклали себе самого на музику. Ваші дні — це ваші сонети.

Доріан підвівся з-за рояля і провів рукою по своїх кучерях.

— Так, життя моє було чудове, але так жити я більше не хочу, Гаррі, — стиха промовив він. — І ви не повинні більше говорити мені таких божевільних речей. Ви не знаєте всієї правди про мене. Якби знали, то, певно, й ви одвернулися б від мене! Ви смієтеся? Ні, не смійтесь, Гаррі!..

— Чому ви перестали грати, Доріане? Сідайте й зіграйте мені ще раз цей ноктюрн. Гляньте на цей великий, жовтий, як мед, місяць на сутінковім небі. Він теж чекає на чар вашої музики, і коли ви будете грати, наблизиться до землі… Не хочете грати? Ну, тоді їдьмо до клубу. У нас сьогодні був чарівний вечір, тож так само треба його й закінчити. У клубі є один молодик, який страшенно хоче з вами познайомитися, — це юний лорд Пул, старший син Борнмаута. Він уже копіює ваші краватки і ревно просить познайомити його з вами. Мені він трохи нагадує вас, цей чарівний юнак.

— Сподіваюсь, що це не так, — сказав Доріан зі смутком в очах. — Але я сьогодні втомився, Гаррі, і не поїду до клубу. Уже майже одинадцята, а я хочу раніше лягти.

— То побудьмо ще тут, Доріане. Ви ніколи не грали з таким почуттям, як сьогодні. Я ще не чув, щоб натхнення так водило вашими пальцями.

— Це тому, що я збираюся стати доброчесним, — усміхнувся у відповідь Доріан. — І вже де в чому змінився.

— Тільки не змінюйтесь у ставленні до мене, Доріане, — мовив лорд Генрі. — Ми з вами завжди лишатимемось друзями.

— Але ж це ви колись отруїли мене книжкою. Я не подарую вам цього, скільки житиму, Гаррі. Дайте слово, що більш нікому не покажете цієї книжки. Вона просто шкідлива.

— Любий мій, ви й справді беретесь моралізувати. Незабаром ви, як щирий неофіт, почнете застерігати людей перед усіма гріхами, якими вже переситились. Ні, для цієї ролі ви занадто гарний. Та й ні до чого це. Які ми є, такі ми є, і такими й будемо. А отруїти книжкою взагалі неможливо. Мистецтво не має впливу на дії людини — воно лише паралізує бажання діяти. Воно цілковито нейтральне. Так звані неморальні книжки тільки показують світові його гріхи, та й годі. Але нічого нам затівати суперечку про літературу… Приходьте до мене завтра. Об одинадцятій я їду верхи на прогулянку, і ми зможемо прогулятися вдвох, а опісля я візьму вас із собою на полуденок до леді Бренксам. Це чарівна жінка, і вона хоче порадитися з вами про гобелени, які збирається придбати. Тож дивіться, щоб ви прийшли… Чи, може, краще ми пообідаємо в нашої маленької герцогині? Вона каже, що ви зовсім перестали бувати в неї. Може, Ґледіс вам обридла? Я так і передбачав. Її дотепи діють на нерви. Але, в усякому разі, приходьте об одинадцятій.

— Ви конче цього хочете, Гаррі?

— А певно! В Парку дуже мило о цій порі. Бузок там розцвів так пишно, як цвів лише того року, коли я познайомився з вами.

— Добре, я буду об одинадцятій. На добраніч, Гаррі. Підійшовши до дверей, Доріан зупинився на мить,мовби хотів ще щось сказати. Але тільки зітхнув і вийшов.

Розділ XX

Була вже тиха погідна ніч, така тепла, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він, покурюючи цигарку, ішов по вулиці додому, його обігнало двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув, як один