Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

«стан надзвичайної охорони» було запроваджено з наданням відповідних прав міському отаманові. 10 листопада воєнний стан було оголошено на «Чернігівщині з доданими до неї повітами, Київщині з доданими до неї повітами і з Київським градоначальством та Полтавщині… з наданням всієї повноти влади відповідним командирам корпусів в своїх корпусних районах: на Чернігівщині – командирові V корпусу, на Київщині з Київським градоначальством – командирові IV корпусу, на Полтавщині, за винятком доданих повітів Харківської губернії, – командирові VI корпусу».

Того ж дня, 10 листопада, голова держави звернувся з Грамотою «До всіх громадян-українців» із «щирими, зичливими та твердими словами»: «Тепер було б не на часі розпалювати межи різними колами громадянства вогонь ворожнечі; тепер усі, хоч би вони гадали будувати державу кожний по своєму, повинні з'єднатися в одному почуттю щирої любові до батьківщини і пам'ятати, що ламати в ці дні звичайний біг державного життя, навіть з найкращою метою, було б однаково, як підвести наш край під велику небезпеку, а може бути, не дай Боже, і погибель».

Рада Міністрів. 14 листопада

І це не було публіцистичне перебільшення – генерал Скоропадський не був, наскільки нам пощастило зрозуміти, прихильником ура-патріотичної, а тим більше, революційної риторики. Судомно шукаючи позитивної розв'язки, 14 листопада він призначив новий склад уряду, до якого увійшли:

Голова Ради Міністрів, т. в. о. міністра земельних справ – С. Гербель[248]

міністр закордонних справ – Г. Афанасьев

міністр фінансів – А. Ржепецький

міністр внутрішніх справ – І. Кістяківський

т. в. о. військового міністра – Б. Шуцькой

міністр морський – А. Покровський

міністр праці – В. Косинський

міністр торгу і промисловості – С. Меринг

міністр народної освіти та мистецтва – В. Науменко

міністр продовольчих справ – Г. Глинка

міністр юстиції – В. Рейнбот

державний контролер – С. Петров

міністр народного здоров'я та опікування – В. Любинський

міністр ісповідань – М. Вороновим

тимчасово управляючий Міністерством шляхів – Є. Ландсберг[249]

Хто ці люди?

Воронович Михайло Михайлович (рік народження невідомий). Походив з дворянської родини. Випускник Імператорського училища правознавства (1890, золота медаль). Працював помічником прокурора в Новгородському та Петербурзькому судах. Під час Російсько-японської війни 1904—1905 pp. – уповноважений Червоного Хреста. В 1905—1915 pp. – начальник управління землеробства в Херсонській губернії. В 1915—1917 pp. – губернатор Бессарабської губернії. Дійсний статський радник. У 1917—1918 pp. – один з очільників Союзу земельних власників. В уряді Лизогуба – товариш міністра внутрішніх справ. Представляв УД на Ясській нараді з представниками країн Антанти. Забитий антигетьманськими повстанцями.[250]

Кістяківський Ігор Олександрович. Народився в Києві в 1876 р. Випускник юридичного факультету Київського університету Св. Володимира, доцент цього університету. З 1903 р. жив у Москві, адвокат, викладач Московського університету. В 1910—1917 pp. – викладач Московського комерційного інституту. Товаришував з В. Антоновичем, В. Вернадським, П. Науменком, матеріально підтримував часопис «Украинская жизнь». За часів УД – державний секретар, з липня – міністр внутрішніх справ, разом із Б. Бутенком, Д. Дорошенком, В. Любинським та О. Рогозою виступав проти федеративних відносин з Росією. З 1919 р. – на еміграції, жив у Стамбулі. Помер 1941 р. Масон.

Автор численних наукових праць, зокрема «Богова відповідальність наслідника в римському праві» (1900), «Поняття про суб'єкт права» (1903) та ін..[251]

Косинський Володимир Андрійович. Народився 13 серпня 1864 р. в с Дорошівка (за іншими даними, на хуторі Янков) Глухівського повіту Чернігівської губернії в заможній дворянській родині. Випускник фізико-математичного та юридичного факультетів Московського університету (1877). В 1892—1894 pp. – професорський стипендіат кафедри політекономії і статистики Московського університету. В 1896—1897 pp. – у науковому відрядженні в Німеччині та Австрії. З 1900 р. – приват-доцент кафедри політекономії Московського університету. У 1902—1904 pp. – ад'юнкт-професор Ризького політехнічного інституту. З березня 1904 р. – в. о. екстраординарного професора кафедри поліцейського права, з жовтня 1905 р. – декан юридичного факультету Новоросійського університету в Одесі. Докторську дисертацію з політекономії захистив у Московському університеті (1907 p.). У 1905 р. брав участь у підготовці конституції. 1907 р. звільнений з посади декана і притягнутий до кримінальної відповідальності за «потурання безладові», але був виправданий. З 1909 р. – ординарний професор кафедри політичної економії при сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту, професор КПІ в 1909—1921 pp. Одночасно працював на кафедрі прикладної економіки Київського комерційного інституту. З 1918 р. – академік ВУАН (виключений 1928 p.). З 1921 р. – на еміграції в Польщі, голова російської академічної групи в Польщі. З 1922 р. – професор Російського народного університету і Російського юридичного факультету в Празі (Чехословаччина). Читав лекції у Вищому комерційному інституті та Російському інституті сільськогосподарської кооперації в Празі й Українській господарській академії в Подебрадах (Чехословаччина). Від 1928 р. – професор кафедри політичної економії Латвійського університету. Водночас з 1931 р. викладав у Російському інституті університетських знань у Ризі (Латвія). Помер 1938 р. в Ризі. Масон.

Видатний фахівець у галузі політекономії, фінансів і економіки сільського господарства. Розглядав питання нової ролі науки та її організації, наголошуючи на необхідності тісного зв'язку вищої технічної