Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

руки, від усіх її рішень нічого не лишилося. Вона розплакалася.

— Не плач, Дженні, — сказав Лестер. — Все може обернутися краще, ніж ти думаєш. Почекай трохи. Скидай же пальто і капелюшок. Адже ти не підеш від мене?

— Не піду! — схлипнула Дженні.

Він притягнув її до себе на коліна.

— Не будемо поки що нічого змінювати, — продовжував він говорити. — Життя — складна річ. Одразу нічого не влаштуєш. А потім усе як-небудь уладнається. Я також зараз мирюся з тим, з чим в інший час нізащо б не згодився.

Поволі Дженні заспокоїлась і сумно посміхнулася крізь сльози.

— А тепер прибери все це на місце, — сказав він ласкаво, показуючи на чемодани. — І, будь ласка, обіцяй мені одну річ.

— Що? — запитала Дженні.

— У майбутньому нічого від мене не приховувати, розумієш? Нічого не вирішувати без мене і не діяти без мого відому. Якщо тебе щось мучить, прийди до мене і скажи. Я тебе не з’їм! Можеш говорити зі мною про всі свої турботи. Я допоможу тобі з ними впоратися, а якщо й не зможу допомогти, то не будемо мати ніяких секретів одно від одного.

— Я знаю, Лестер, — сказала вона, серйозно дивлячись йому у вічі. — Обіцяю, що нічого більше не буду приховувати, слово честі. Я раніше боялася, а тепер не буду. Справді!

— Отак краще, — сказав Лестер. — Я тобі вірю.

І він відпустив її.

Першим наслідком цієї розмови було те, що через кілька днів зайшла мова про долю Герхардта. Дженні вже давно про нього турбувалася, а тепер вирішила поділитися своєю тривогою з Лестером, і якось увечері, за обідом, розповіла йому про те, що трапилось у Клівленді.

— Уявляю собі, як йому там важко зовсім одному. Коли я думала поїхати до Клівленда, то збиралася взяти його до себе. А тепер не знаю, що й робити.

— Ти б послала йому грошей, — запропонував Лестер.

— Він не хоче брати в мене грошей, — пояснила вона. — Він вважає, що я погана жінка і живу грішним життям. Він не вірить, що я одружена.

— Він має для цього підстави, — спокійно зауважив Лестер.

— Аж подумати страшно, що він спить десь на фабриці. Він такий старенький, і зовсім один.

— А інші діти? Чому вони про нього не піклуються? Де твій брат Басс?

— Можливо, їм не хочеться про нього піклуватись, він такий дратівливий, — сказала вона простодушно.

— Ну, тоді вже я не знаю, що й порадити, — посміхнувся Лестер: — Йому слід би бути лагіднішим.

— Так, звичайно, — сказала Дженні, — але він такий старий і йому так важко жилося.

Деякий час Лестер мовчки крутив у руках виделку.

— Я ось про що думаю, — сказав він нарешті. — Якщо ми вирішили не розлучатися, краще виїхати з цієї квартири. Я вже прикидав, чи не заорендувати нам будинок у Хайд-Парку. Правда, далеко буде їздити до контори, але жити тут мені чогось набридло. І вам з Вестою буде непогано мати своє подвір’я і сад. Отоді ти могла б узяти батька до себе. Він нам не заважатиме. Буде поратися по хазяйству, допоможе ще тримати й будинок у порядку.

— Ах, це було б саме для нього, — зітхнула Дженні. — Він так любить все лагодити, і він міг би косити газон і доглядати за опаленням. Але він нізащо не приїде, якщо не буде певен, що ми одружені.

— Так, це ускладнює справу, оскільки ти не можеш пред’явити йому шлюбного свідоцтва. Старий мріє про явно неможливе. Важкувато йому буде справлятися з опаленням загороднього будинку, — додав вій, помовчавши.

Дженні пропустила його слова повз вуха. Вона знову замислилася про те, як погано й невміло влаштувала своє життя. Герхардт не приїде, навіть якщо в них буде чудовий будинок, де він міг би жити. А як добре йому було б з Вестою. Він би просто воскрес.

Вона сумно мовчала, поки Лестер не сказав, наче відповідаючи на її думки:

— Далебі, не знаю, що й придумати. Роздобути бланк шлюбного свідоцтва не так-то легко. Підробка карається законом. Мені б, чесно кажучи, не хотілося встрявати в таку справу.

— Та що це ти, Лестер, хіба можна! Мені просто шкода, що тато такий упертий. Коли він щось забере собі в голову, з ним нічого не вдієш.

— Давай почекаємо, поки не влаштуємось на новому місці, — запропонував Лестер. — А тоді ти поїдеш до Клівленда і сама з ним поговориш. Можливо, тобі й пощастить переконати його.

Йому подобалось, що Дженні така віддана батькові, і він готовий був допомогти їй у тому, що вона надумала. Старий Герхардт — мало цікавий суб’єкт, але не огидний, і якщо в нього буде охота попрацювати у великому хазяйстві, — будь ласка, Лестер нічого не має проти.

Розділ XXXVII

Слова про переїзд до Хайд-Парку не були сказані марно. Коли через два-три тижні все знову прийшло до норми, Лестер запропонував Дженні поїхати з ним туди, щоб наглядіти будинок.

Під час першої ж поїздки вони знайшли те, що їм було потрібно, — старий будинок на одинадцять великих кімнат, оточений газонами і гіллястими деревами, посадженими тоді, коли місто тільки ще починало будуватись. Тут було гарно, затишно, тихо. Дженні була захоплена простотою майже селянської садиби, хоч її й пригнічувала свідомість, що вона увійде до свого нового будинку не зовсім законною хазяйкою. Коли вона готувалася піти від Лестера, її підтримувала невиразна надія, що він приїде за нею і вони одружаться. Тепер на цьому поставлено хрест. Вона обіцяла залишитись, і треба буде якось до всього пристосуватися. Вона почала говорити, що такий великий будинок їм ні до чого, але Лестер не став її слухати.

— Дуже можливо, що ми будемо приймати гостей, — сказав він. — У всякому разі, треба умеблювати будинок і подивитися, що вийде.

Він дав агенту вказівки скласти договір на п’ять років з правом продовження оренди, і роботи на ділянці почалися негайно.

Будинок пофарбували зовні і оздобили всередині, газони підрівняли, все набрало чепурного, святкового вигляду. На першому поверсі розташували велику бібліотеку, таку ж простору їдальню, вітальню для прийомів, трохи меншу вітальню, величезну кухню й буфетну. На другому поверсі — спальні, ванні й кімната покоївки. Все було зручне, все тішило