Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

око, і клопоти по влаштуванню на новому місці сповнювали Дженні задоволенням і гордістю.

Одразу ж після переїзду Дженні з дозволу Лестера написала батькові, запрошуючи його переселитися до них. Вона ані словом не згадала про свій шлюб, даючи можливість йому самому зробити належний висновок. Проте докладно розповіла, у якому гарному місці живе і який у неї зручний будинок і великий сад. «Тут так добре, тату, — писала вона — тобі напевно сподобається. Веста вже ходить до школи. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Це значно краще, ніж жити на фабриці. І я була б така рада!»

Герхардт прочитав цей лист і здивовано насупився. Невже правда? Але якби вони не одружилися, то хіба стали б переїжджати у такий великий будинок? Після стількох років, після всієї цієї брехні? Чи він сам з самого початку помилився? Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, але чи варто йому до них їхати? Він уже звик жити сам, так невже перебиратися в Чикаго, до Дженні? Він не залишився байдужим до її заклику і все ж вирішив відмовитися. Не міг він так одверто визнати, що й на ньому лежить частина провини за їхню сварку.

Відмовлення батька дуже засмутило Дженні. Вона порадилася з Лестером і вирішила сама поїхати до Клівленда. Розшукавши мебльову фабрику, де служив Герхардт, — безладне нагромадження будинків в одному з найбідніших кварталів міста, — вона довідалась про нього в конторі. Клерк повів її до складу, що стояв осторонь, і Герхардта повідомили, що його хоче бачити якась дама. Він встав з свого жалюгідного ліжка й зійшов на подвір’я, зацікавлений тим, хто б це міг бути. У Дженні серце стиснулося, коли він вийшов з темного під’їзду — сивий, з кошлатими бровами, у запорошеному, пом’ятому одязі. «Бідний тато», подумала вона. Він підійшов до неї, і його допитливий погляд пом’якшав, коли він зрозумів, які добрі почуття привели її сюди.

— Ти чого сюди приїхала? — запитав він з побоюванням.

— Я хочу забрати тебе до себе, тату, — почала благати Дженні. — Не можна тобі більше тут залишатися. Просто думати не сила, як ти тут живеш одним-один.

— О, — сказав він, збентежений, — то ти для цього приїхала?

— Так, — відповіла вона. — Поїдемо зі мною. Не треба залишатися тут.

— У мене добрий куток, — сказав він, немов виправдуючись.

— Знаю, знаю, але в нас тепер великий будинок, і Веста з нами живе. Невже ти не поїдеш? Лестер також тебе запрошує.

— Ти мені одно скажи, — зажадав він, — одружені ви чи ні?

— Звичайно, — хоробро збрехала вона. — Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.

Їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.

— Ну що ж, — сказав він, — давно пора.

— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона.

Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.

— Так, поїду, — сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.

— Зараз, зі мною?

Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.

Розділ XXXVIII

Оселившись у Дженні, Герхардт негайно приступив до виконання різноманітних обов’язків, призначених, на його думку, спеціально для нього. Він взяв на себе турботи по опаленню й по ділянці, не припускаючи думки, щоб платили чужій людині в той час, коли сам він сидить без роботи. Дерева навколо будинку в жахливому стані, заявив він дочці. Треба дістати пилку та садовий ніж, і весною він ними займеться. У Німеччині знаються на таких речах, а ці американці — безпорадний, непрактичний народ! Потім Герхардт зажадав цвяхів та столярного інструмента і поступово відремонтував всі шафи та полиці. За дві милі від будинку він знайшов лютеранську церкву і вирішив, що вона краща від тієї, до якої ходив у Клівленді, а пастор — воістину людина, угодна богові. Він зразу ж наполіг, щоб Веста кожної неділі ходила з ним до церкви, і слухати не хотів ніяких відмовок.

Починаючи нове життя в Хайд-Парку, Дженні та Лестер були не зовсім спокійні: вони знали, що їм буде нелегко. На Північній околиці Дженні легко уникала знайомства і розмов з сусідами. А тут будинок, який вони займали, був на очах; слід було чекати, що сусіди вважатимуть своїм обов’язком з’явитися до них з візитом, і Дженні доведеться грати роль досвідченої хазяйки. Вони з Лестером докладно все обміркували, і він вирішив — нехай думають, що вони чоловік та жінка. Веста фігуруватиме як дочка Дженні від першого чоловіка, м-ра Стовера (дівоче прізвище м-с Герхардт), який помер зразу після народження дитини. Хайд-Парк був розташований так далеко від фешенебельного центра Чикаго, що Лестер вважав себе застрахованим від зустрічі з міськими знайомими. Він пояснив Дженні, як їй належить триматись, щоб перша гостя не застигла її зненацька.

Не минуло й двох тижнів, як перша гостя справді з’явилась, — то була м-с Стендл, особа, яка користувалась пошаною серед сусідів і жила через п’ять будинків від Дженні, також у чудовому особняку з газонами. Вона приїхала у власній колясці, повертаючись з поїздки по крамницях.

— Чи вдома місіс Кейн? — запитала вона у нової покоївки Жаннет.

— Вдома, мем, — відповіла та. — Дозвольте вашу візитну карточку.

І вона віднесла карточку Дженні, яка з цікавістю прочитала незнайоме ім’я.

Коли Дженні увійшла до вітальні, м-с Стендл, висока брюнетка з допитливими очима, сердечно привіталася з нею.

— Я вирішила взяти на себе сміливість порушити вашу самітність, — сказала вона чарівливо люб’язним тоном. — Я ваша сусідка, живу навскіс від вас. Білі кам’яні ворота — можливо, ви звернули увагу?

— Так, звичайно, — відповіла Дженні. — Я добре знаю цей будинок. Ми з містером Кейном милувалися ним ще першого разу, коли приїжджали сюди.

— Прізвище вашого чоловіка я, звичайно, чула, а мій чоловік зв’язаний з електричною фірмою «Уїлкс і К°».

Дженні кивнула головою. По тону м-с Стендл було зрозуміло, що це — досить велике й прибуткове підприємство.

— Ми живемо тут уже кілька років, і я чудово розумію, як незатишно себе почуваєш у новій частині міста. Сподіваюсь, ви зберетесь до мене. Я була б дуже, дуже рада. Мій прийомний день — четвер.

— Із задоволенням, — відповіла Дженні, здригаючись в