Читати книгу - "Холодний Яр"

поки ви тут будете воювати — ми лозами Чигирин обійдем і заляжем за мостом. Як „товариші“ утікатимуть — а ми їх — циба назад!

Деркач обернувся до Петренка.

— Дай тридцять охотників із старшиною та пошли до Левадного, щоб дав чотири ручні кулемети... Набоїв щоб набрали більше...

Охотників знайшлося забагато. Петренко вибрав кращих бойовиків і група із босим старим попереду — побігла поза лавами до Тясмина.

Тимчасом червоні з’єднали свої лави, упорядкували їх і рушили в наступ.

Деркач дав наказ залягти і не стріляючи очікувати наближення ворога. Відсилаємо коней за горбок і залишаємося коло лави 1-го куреня.

Наблизившись кроків на триста, червоні зменшили крок, потім залягли і почали стріляти. Пострілявши пару хвилин і не дочекавшися відповіді — знову рушили вперед.

Деркач дав знак Петренкові й 1-ий курінь, а за ним 3-й — відкрили вогонь сальвами по сотнях. Заговорили вісім наших станкових кулеметів. Декілька червоноармійців упало. Ворожа лава занервувалася і залігши відкрила шалену стрілянину. Командири намагалися підняти її до наступу, та це їм не вдавалося. Піднявшись з криком — лава знову падала. Відчувалося, що спокійні витримані сальви, розмірний вогонь наших кулеметів, сильно збентежили червоних. Перша сотня пустила кільканадцять рушничних гранат. Слідом за ними полетіло чотири міни із двох мінометів, що їх Левадний вивів у лаву 1-го куреня. Таких солідних „гостинців“ від „бандитів“ — „товариші“ видно не сподівалися. Червона лава зірвалася і пішла вростіч. Наші лави пішли в наступ. Та хвилин через п’ятьнадцять — наші курені опинилися „в запіллі“... Босі стецівчани та семигіряни, „гальопом“ випередили нас і розсіваючи свою густу лаву все дальше вліво — закрили від нас ворога. З диким криком, виблискуючи косами і рискалями, п’яна перемогою і жадобою ворожої крови — бігла селянська маса не звертаючи уваги на вогонь червоних, що відбігши — упорядкувалися і стали боронитися. На вбитих і ранених ніхто не звертав уваги — їх не бачили. Годі було навіть пробувати спинити повстанців, привести до ладу, промовити до розуму...

Під самим Чигирином червоні знову залягли і стали вперто відбиватися поставивши кулемети на вигідних місцях. Та питання бою було вже вирішене. Зправа, із-за гори доносився рев повстанців, що понад Тясмином вірвалися вже у місто. Приспішив кінець Чорнота, що не дивлячись на осторогу отамана, кинувся з кінною сотнею в шаблі на праве крило ворога, обійшовши його збоку. Червоні, покинувши кулемети, чередою побігли до Чигирина. За ними у безладі гналися повстанці.

Нам подали коней. Чвалом доганяємо групу селян, яка гнала, просто на обрив „дорошенкової гори“ кільканадцять червоноармійців, що відбилися від лави. Один червоноармієць біг з кулеметом „Кольта“ на плечах. Добігши до безодні „товариші“ хвилинку покрутилися і впавши на землю — відкрили вогонь з рушниць і кулемета. Два повстанці упали з перерізаними кулеметом ногами. Ще один вибух крику і кільканадцять мертвих і живих трупів — полетіли вниз, штовхнуті штилями й косами. Коло кулемета залишилася лише відрубана добре вигостреним рискалем голова кулеметника — китайця. Толуб полетів до Чигирина.

З протилежного боку Чигирина донеслася рушнична і кулеметна стрілянина. То наші хлопці „замикали“ міст.

Прилучуємося до кінної сотні і стративши досить часу на об’їзд гори — вскакуємо до міста. Ворога там уже не було. На мості валялися пара убитих у возі коней та п’ять червоноармійців. Наші охотники вийшли із свого завдання без страт, не перепустивши через міст ні одного ворога. Частина червоних пустилася було утекати по суботівській дорозі, та зустрінута стрілами суботівчан — пішла вплав через Тясмин. Основна маса втікаючих, щасливо попала на брід у самому місті і перебрівши річку утекла Побережжям на Черкаси. Переслідувати по пісках силами нашої кінноти, не було сенсу.

Червоні покинули кілька підвід із набоями і майном, досить зброї і 80-90 вбитих. Та згодом виявилося, що втрати ворога були значно більші. Тясмин почав викидати десятками топельників червоноармійців, що потопилися попавши в одіжі на глибокі місця.

Ми мали трьох убитих козаків. Семигиряни — чотирьох. Із Стецівки, Чернечого і хуторів, полягло кільканадцять селян. Важко ранених примістили в чигиринській лікарні.

Залишаємося у Чигирині ночувати. Замовили три труни, маючи замір забрати поляглих і поховати їх у Мотриному манастирі.

Та увечері прийшли до штабу делегація семигірянських повстанців, частина яких теж ночувала у Чигирині, забравши до нього своїх убитих. Старий селянин із забандажованою рукою уклонився Деркачеві.

— Пане отамане! Чули ми, що ваші вбиті — немісцеві хлопці... Однаково їм де спочивати... Зробіть нам велику честь і ласку — поховайте їх разом із нашими у нашому селі. Та погостюйте хоч день у нас, щоб народ духу набрав...

Отаман пробував було відмовити, та селяне так гаряче благали, що нарешті згодився перейтися з бриґадою другого дня до Семигірря, щоб поховати там поляглих і погостити один день.

Семигірря велике, колись козацьке гористе село, оточене вінком високих могил-курганів. На верху такої могили, що стояла при дорозі коло села — ховали ми пополудні товаришів. Семигірянські дівчата уквітчали домовини наших „бурлаків“, клопоталися коло них, наче хотіли заступити собою відсутню рідню. Два убитих — були полтавці — нерозлучні товариші, що одночасно впали під низкою куль із одного кулемета. Третій — ґімназист-галичанин, що перейшов минулого року Збруч із батьками, а потім відбився десь, попав у Черкаси, а звідтіль прийшов до Холодного Яру. Мав 15-16 років, руде волосся, кирпатий ніс і надзвичайно веселий характер. Любив деклямувати повстанцям Руданського. Чи через те, чи через колір волосся — прозвали його холодноярці — Руданським, і так це до нього „пристало“, що цілком замінило прізвище.

Жалкували за „Руданським“ холодноярці, а вже найбільше перенявся його смертю краян-галичанин — військовий суддя галицької армії — сентиментальний чорнобородий велетень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин манастир. Оповів, що був суддею військового суду. Загубившись від армії підчас переходу її від Денікіна до большевиків, з наплечником і кійком в руці, пішов... оглядати Україну. Побував на Шевченковій могилі — хоче йти оглянути степ, пороги, Чорне море... Насилу переконали ми його, що така „туристика“ може закінчитися у підвалі першої-стрічної Чека.

Залишився з нами. Ходив без зброї, в боях участи не брав, але був добрий промовець і виступав час-до-часу з промовами до селян. На цьому похороні — говорив надгробне слово. Ставши на верху Кургана, покликав на свідків правдивости своїх слів козацькі могили, що видніли навкруги, і виголосив запальну промову із закликом селян до боротьби з москалями. Потім тепло із