Читати книгу - "Холодний Яр"

сльозами в голосі, попращав поляглих. При кінці звернувся до домовини „Руданського“:

— Хочу попращати ще окремо тебе, мій юний земляче! Говорили ми позавчора з тобою довго-довго... неначе знали, що останній раз... Оповідав я тобі, як в твоїх літах, начитавшись повістей про козаччину — збирався я утекти із дому, щоб побачити степ, Дніпро, Чигирин, козацькі могили... Оповідав ти мені, які ти мріяв про те саме. Наші мрії, друже, сповнилися. Я щасливий, що стою на цій святій землі, политій лицарською кров’ю прадідів... А ти... ти зостанешся в ній назавжди. Будеш лежати у вимріяному в дитячих мріях товаристві чубатих запорожців, як рівний з рівними, як лицар, що поляг в бою за гетьманську столицю, за волю України. Спи, друже, спокійно... Не сумуй, що далеко від рідної хати... Степовий вітер буде співати тобі пісню про здобуту волю, козачки будуть приносити тобі квіти, а недовго вже чекати — привезуть на твою могилу вінки юнаки й дівчата з Карпатських верхів, з ланів Поділля...

Своєю промовою „суддя“ зворушив юрбу селян, що зійшлася на похорон і взагалі він, як то кажуть, припав до серця семигирянам. Зійшовши з могили — переходив із обіймів у обійми, розчулений цілувався із старими й молодими. До самого вечера вже ходив по селі з гуртками селян і промовляв до них. Прийшов до штабу увечері змучений, захриплий, але задоволений і здається направду „щасливий“.

У Семигіррі збираємо відомости — що діється дальше в степу. В пригоді стали цвітнянські гончарі, що вертаючи із-за Олександрії, заїхали у село ночувати. Цвітняни були вже призвичаєні своїм отаманом Хмарою, до того, що горшки, звичайно, продавай, але очі та вуха — тримай навстіж, щоб чорноліський ватажок знав що де робиться.

У степовій місцевости, від Дніпра до Єлісаветграду — ширилися повстання. В околицях Олександрії повстанці перемогли в боях значні сили червоних і опанували цілу місцевість. Небезпека безпосереднього наступу большевиків на Холодний Яр з Півдня — змаліла.

Другого ранку вертаємося до Чигирина і перейшовши Тясмин — йдемо Побережжям до Медведівки — Мельників. Піскуваті Кучугури понад Тясмином виглядають зблизька як клапоть Туркестанської пісчаної пустині. Де-не-де пробивається сухітна трава, ростуть карликуваті корчики і деревця. Коло Трушівець звертаємо з тракту в село на короткий відпочинок. Ноги в’язнуть в сипучому піску. Село різко відрізняється виглядом від сіл потойбіч Тясмина, як би лежало в іншій частині світа. Нема садків, квітів... Лиш де-не-де клаптик городу, обгорожений густим високим плотом, щоб не заносило піском. Всюди горбки і смуги піску, що поволі посувалися із Сходу на Захід. Як тільки долітав сюди порив вітру з рівнини від Дніпра — чубки їх починали куритися і пісок продовжував свій повільний віковий хід на Захід. Кожна хата, кожна будівля, залежно від свойого віку, була занесена піском до третини, до половини, або й під саму стріху. Пісок обминав будівлі, перелазив через плоти, вузькими фосами, ліз через доріжки. Присипані деревця розпучливо витягали свої гилячки просто до гори, неначе намагаючись вискочити, вирятуватись з цупких обіймів сіро-жовтої смерти. А в долині буйно зеленіли тясминові плавні й мочарі, що ковтали наднесений вітром пісок і не пускали його на другий беріг.

Холодноярські селяне, з давних-давен, називали мешканців пісчаних гір — „куркулями“. Було це, здається, незлобне іронізування з їх бідности. Тогобічні селяни упізнавали „куркуля“ по ході. Призвичаєний ціле життя витягати вгрузаючі у пісок ноги — він і на твердому — волочив ногами. Біда була з трушівчанами та худоліївцями на поході по дорозі вкритій сухим порохом: сотня їх здіймала більшу куряву ніж ціла колона. Бігати „куркулі“ не любили, але до бою хлопці були добрі, не полохливі. Дивлячися на їх оселі з порозвішуваними на плотах ятірями й сітями, із копичками тясминового сіна, які треба було щей захищати від піску, — мимоволі доводилося дивуватися: чому ці непосидючі „чумаки“ осіли як раз отут, на цих пісках, коли ще кількадесять років назад, трішки дальше — лежали облогами плодючі степи нерушені плугом хлібороба. Відпочивши у Трушівцях, переходимо знову на правий берег Тясмина. У Медведівці зустріла нас несподівана новина: цієї ночі — ускочив до Мельників на тачанках і конях большевицький загін Лопати... Постріляв із кулеметів по вікнах, підпалив декілька хат і зник раніше ніж вспіла приготовитися до бою оборона. Утрете згоріла хата старого Чучупаки.

Ця смілива „візита“ колишнього „злодійського батька“ із Чигирина — не на жарт роззлостила холодноярців. До цього часу, Лопата виробляв що хотів у селах на приличну віддаль від Холодного Яру. Недобре що наскок минувся йому безкарно, — може набрати охоти на повторення. Був це ворог зовсім відмінний від червоних москалів. Наближення тих — завжди буде спостережене. А „карателі“ Лопати — це місцеві чигиринські хлопці, що самі партизанили проти німців, денікінців, а той большевиків. Упіймавшись на крадежах та грабунках — вони втекли від самосуду селян на службу до червоних; боролися з повстанцями одержавши в нагороду право „лєґальних“ грабунків і насильств. Вони так само як і холодноярці — знали добре лісові та польові доріжки, — так само вміли уночі непомітно прокрадатися ними. У Мельники вскочили польовою доріжкою з боку Худоліївки — вискочили на Головківку, а між тим — ні в одному ні в другому селі не були... Сама варта не могла їм нічого зробити, хоч і стріляла. Затримайся загін у селі 10-15 хвилин — доля його булаб припечатана... Та Лопата був, застарий „лис“... Знав це добре, хоч, безперечно знав і те, що головні сили за Чигирином.

Не затримуючись у Медведівці йдемо до Мельників.

Попереджені вже мельничани — висипали назустріч. Семен Чучупака неохоче оповідає про напад. Жертв у селі нема; легко ранена лише одна дитина кулею крізь вікно, та згоріла у хліві корова і кілька овець. Та самий факт — видно дошкулює мельничанському отаманові.

Удвох із Петренком ідемо відвідати старого Чучупаку. Зустрічаєм його коло воріт.

— Що, батьку, знову пошивати треба? — привитавшись, киває Петренко на згоріле покриття.

Старий по діловому розводить руками.

— А кат його бери з пошиттям, — не напошиваєшся... Накрию землею — і не горітиме...

Підвечір прийшов до штабу молодший Деркач, що залишався з булавною сотнею у лісі. Вислухуємо новини принесені розвідниками до Холодного Яру підчас нашої відсутности. Дивізія „ВНУС“, яка загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської — Жаботина — цими днями зняла свої частини із нашого напрямку і кинула їх під Черкаси. У Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі, у селах понад Россю і дальше в напрямку Канева