Читати книгу - "Легковажна наречена, Аліна Амор"

Глава 20. Маски зірвані

Не знаю, повірив мені Райан чи ні, але він знову відкрив портал, що уже почав розсіюватись, узяв нас із злочинцем за руки і за кілька секунд ми перенеслися в якийсь кабінет. Думаю, у Службі безпеки, бо обстановка була лаконічною, невибагливою і зовсім не домашньою: важкий дубовий стіл з документами, писемними приладдями та прозорим кристалом розміром з мій кулак, шкіряне крісло за столом, з чорним камзолом, недбало накинутим на спинку, та гостьовий стілець, оббитий зеленою тканиною, навпроти столу та поставлений боком до нього, зелений килим на підлозі, шафа з книгами, карта Мірадейї на стіні, великий глобус біля шафи та й власне усе.

Герцог мовчки вказав рукою моєму викрадачу на гостьовий стільчик. Все-таки найбільш постраждалий із нас двох! Поки той сідав, Райан не відриваючи від нього погляду, оперся об стіл стегнами та натиснув на кристал, і коли той спалахнув блакитним світлом, голосно промовив:

- Цілителя в мій кабінет!

Він хмурився, дивлячись на окровавлене обличчя злочинця, і задумливо закатав рукава на сорочці, хоча вони й без того були завернуті до ліктів.

Потім піднявся, взяв мене за руку і відвів до вікна, подалі від нападника але щоб водночас стежити за нами обома.

- Стій тут, - наказав він.

А сам повернувся до столу, знову сперся на нього стегнами та долонями і врешті звернувся до мене:

- Евелін, ви впевнені, що вірно зрозуміли наміри Патріка?

- Кого? - перепитала я хрипко, бо в горлі від пережитого страху пересохло.

Здивування на мить майнуло в очах нареченого, але він не подав вигляду і кивнув у бік чоловіка.

– А! То он як його звуть! – вигукнула я, і зло глянула на цього Патріка, - Знаєте, він не представився коли нападав. Відповідаючи на ваше запитання – так, впевнена, що зрозуміла правильно. Які ще можуть бути наміри коли заламують руки?

Райан знову глянув на чоловіка і трохи скривився, наче йому було боляче дивитись на нього. Видовище й справді було не веселим: кровотеча, що здавалося уже зупинилася, відкрилася знову, і чоловік притискав до носа згин ліктя. А кривава пляма на рукаві світло-блакитного камзолу повільно, але впевнено росла. І дихав той якось хрипко бо мабуть важко дихати зламаним носом.

- Можливо, ваша поведінка дала йому привід вважати... - почав було герцог.

Але я роздратовано перебила Райана:

- Моя поведінка була вищою всіляких похвал, на відміну від його!

- Але погодьтеся, ви дівчина гарна, дещо легковажна... – продовжив він.

Тут я розізлилась по-справжньому, бо й у мого ангельського терпіння є межа, і закричала:

- От хто б казав! Ви теж не берегли мені вірність!

Райан злегка закотив очі:

- До чого тут моя вірність?

І це розлютило мене ще більше:

- А до чого тут Даліла? - продовжила насідати я.

- Яке Даліла має до цього відношення? – здивувався він.

- Таке, що саме вона привела мене до цієї вітальні. Сказала, що хоче поговорити без свідків. А я наївно погодилась. Думала маркіза вибачиться за свої огидні слова на королівському балу. І тут цей молодик заломив мені руки за спину, після чого, ваша, зауважте, коханка, пішла, - я не змогла втриматися від того, щоб вколоти його наостанок.

Хоча йому мої підколки - як горохом об стіну! Він навіть бровою не повів…

А мене вже аж потряхувало від усіх цих емоцій: страху, гніву та роздратування.

Але раптом боковим зором я помітила, що обличчя Патріка попливло, як кола на воді коли кидаєш в неї камінчик. Весь цей час цей злочинець-невдаха підозріло мовчав і навіть не думав виправдатися, ніби оцінював ситуацію і приймав рішення, як діяти далі.

- Що це щойно було? - стривожено запитала я, тицьнувши в чоловіка пальцем.

- Ви про що? – уточнив герцог.

- Його обличчя! З ним щось сталося! Ніби…

Я не скінчила, оскільки Райан здогадався раніше за мене, та, відштвхувшись руками від столу, зробив крок до Патріка і провів рукою перед його обличчям. І морок спав.

Я не повірила своїм очам і часто закліпала. Але ні, все вірно - перед нами сидів Крістіан.

З розбитим носом і величезною шишкою та синцем на лобі, він уже не виглядав таким гарненьким і самовпевненим як раніше, але це точно був колишній помічник Філіпа.

- Крістіан? - ошелешено прошепотіла я, - я не розумію...

Молодшого сина графа де Ґріонн врешті прорвало і він уже не стримувався:

- Яка ж ти дурепа, Евелін! Я ж дійсно тебе кохав і хотів одружитися!

Нормально, так? Один натякає, що я сама винна у домаганнях, а другий – ображає! Гнів затопив мене з головою, а розсудливість залишила повністю:

- Бачила я як ти кохав, але точно не мене! – мало не виплюнула я.

- Та ця Софі нічого не значить! - вигукнув він.

Але мене несло і зупинитись я вже не могла:

- Залиш ці інтимні подробиці при собі, вони мені зовсім не цікаві! – просирчала я крізь зуби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍