Читати книгу - "Легковажна наречена, Аліна Амор"

- Знаєш, а ти ще пошкодуєш! - з погрозою в голосі промовив він, зло примруживши очі.

І мені остаточно зірвало дах:

- Вже пошкодувала! – закричала я.

Хотілося кинутися на нього розлюченою кішкою і роздряпати й досі симпатичну незважаючи на розбитий ніс мордашку. І заштовхати образи та погрози назад у його брудний рот.

Ну, вивели! Обидва!

Я ж людина творча, ранима, з тонкою душевною організацією, і якщо мене довести – тісно буде всім.

Але я стримувала свої душевні пориви, бо я ж типу аристократка! Стояла зі стиснутими до білих кісточок кулаками і спопеляла колишнього бойфренда зневажливим і лютим поглядом.

Не витримавши цієї дешевої мелодрами, Райан гаркнув:

- Замовчіть!

На відміну від нас, герцог уже заспокоївся і повернув собі крижане самовладання.

І ми з Крістіаном притихли, як миші у кутку, разом уставившись на нього.

Вже спокійнішим тоном Райан промовив:

- Я все зрозумів.

Яке щастя! Хоч комусь тут усе зрозуміло!

Герцог перевів погляд на мене і холодно скомандував:

- Евелін, залишайся тут.

Потім зцапав Крістіана за комір як кошеня за загривок, потягнув вверх, підіймаючи зі стільця і штурхнув перед собою у напрямку дверей.

- А з тобою, Крістіане, ми ще поговоримо, - з погрозою в голосі пообіцяв він.

Двері за ними грюкнули, закрившись, і я залишилась одна в кабінеті у дзвінкій тиші.

А втім добре. Сил уже не було відгавкуватися від цих двох!

Я обернулась до вікна і побачила невеличкий викладений бруківкою внутрішній дворик, що мав незвичайну п’ятикутну форму як і сама будівля Королівської Служби безпеки, з одинокою розлогою яблунею посередині. З неї майже обпав увесь білий цвіт і лежав килимом унизу як перший сніг. Я бездумно дивилась на це дерево і ці білосніжні пелюстки на бруківці, та тільки зараз помітила як колотиться моє серце і усе ніяк не може заспокоїтись. Мені раптом захотілось стати як ця яблуня: такою ж безжурною та величною, щоб так само спокійно текла по моїм жилам кров, як тече сік по гілкам деврева, а не кипіла від пристрастей.

Та не встигла я вгамувати свою гарячу кров, як повернувся мій наречений.

- Я тебе забираю, - просто сказав він, ніби це щось пояснювало.

- Куди? - зухвало запитала я, знову задерши підборіддя, хоча впевненості зовсім не почувала, скоріше жахливу втому, що давила мені на плечі.

- Побачиш.

Райан відкрив портал і втягнув мене до нього за руку.

Ми опинилися у світло-зеленій затишній вітальні біля мармурового різного каміну. Я ніколи раніше тут не була.

- Це мій міський особняк, – пояснив Райан.

Я механічно кивнула.

- Евелін, я думаю тобі треба охолонути, - тихо сказав він, поклавши долоні мені на плечі.

- Я теж так думаю, - прошепотіла я, бо горло прихопило спазмом, та опустила очі додолу.

Щось віддалено схоже на сором і здорову оцінку ситуації почало проникати у мою свідомість. А на очі навернулися злі непрохані сльози.

Адреналін уже відкипів у крові та вимагав виходу. Коктейль із почуттів та емоцій був вибухонебезпечним, чого там тільки не було: пережиті страх та паніка, полегшення, злість, схвильованість, бравада та готовність захищатися… Здавалося, мої нерви натягнуті як канати та дрібно тремтять.

А ще раптом захотілося плакати… Бо все скінчилося і вже можна.

Райан раптом обійняв мене міцно та водночас ніжно, і я не стрималась та розплакалась. Він гладив мене по голові, щось тихо говорив, заспокоюючи голосом, а сльози котилися градом і я захлиналася у риданнях.

І не відразу дійшов сенс його спокійних тихих слів:

- Пробач… У мене склалося враження, що Патрік отримав за занадто наполегливі залицяння. Не схоже було, що він хотів завдати тобі шкоди, раз дав себе побити... Тим паче дівчині... Та й не зрозуміло було, як ви опинилися наодинці, далеко від усіх... - і він роздратовано крізь зуби пробурмотів, - і куди дивилися агенти?

Я схлипнула і підняла на нього заплакані очі:

- Але спершу вирішив вислухати мене?

Райан сумно посміхнувся:

- Ну, а кого ж іще?

І пояснив:

- Ти озвучила серйозне звинувачення. Мені треба було переконатися, напад це чи непорозуміння.

У вітальню саме зайшов літній чоловік. Він зупинився біля дверей і мовчки здивовано дивився на нас. Герцог жестом наказав йому лишитися.

Я принишкла, а Райан прошепотів, цілуючи мене у волосся:

- Мені треба повертатись. Але як тільки з'явиться можливість - я прийду. Гаразд?

- Гаразд, - пробурмотіла я, дивлячись у підлогу.