Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Проте в голосі у нього відчувався сумнів.

— Чим я можу допомогти?

— Що? — з огидою промовив він.— Я розказав вам не тому, що потребую вашої допомоги, капітане. А для того, щоб ви не пхали свого носа куди не слід. Це справа військових. Пригадайте мої слова перед тим, як зробити щось дурне.

Півгодини по тому у двері мого кабінету постукав Не Здавайся.

— Закінчили? — запитав я.

— Так, сер. Вони поїхали п’ять хвилин тому.

— Сідайте, сержанте.

Я передав йому аркуш паперу, на якому написав кілька пунктів.

■ МАК-ОЛІ

■ СЕН

■ ДЕВІ

■ МІСІС БОУЗ

■БУЧАН

■ СТІВЕНС

■ НАПАД НА ПОШТОВИЙ ДАРДЖИЛІНГА

■ ПОГРАБУВАННЯ БЕНГАЛЬСЬКО-БІРМАНСЬКОГО БАНКУ

— Який зв’язок? — поцікавивсь я.

Не Здавайся роздивився аркуш і підняв очі.

— Вибачте, сер. Не бачу ніякого.

— Погано,— зітхнув я.— Я теж. Схоже, доведеться працювати по-старомодному. Автомобіль готовий?

— Водій чекає внизу.

— Добре. Ходімо.

Я підвівся, підхопив мундир Дігбі і попрямував до дверей.

За шість миль на північний захід від центру розташувався Дум-Дум, пошарпане, невиразне передмістя, частина міста з безліччю таких самих, невиразних передмість. Доїхали ми сюди від Лал-базара за годину: спочатку вгору по вулицях Шіам-базара, тоді через канал і вздовж залізниці Бельгачії, і нарешті по Джессор-роуд, із обох боків якої робітники з пов’язками на стегнах прокладали новий шлях до аеродрому.

Хмарилося небо. Віддзеркалювало мій настрій. Я нічого не досяг, а час швидко спливав. Пограбування Бенгальсько-бірманського банку свідчило про те, що терористичної кампанії не уникнути. Тим часом Сен перебував у руках підрозділу «Н», а вбивця Мак-Олі й досі розгулював на свободі. Водночас я почувався на диво вільним. Проводив розслідування так, як сам того хотів, не просто ганяв примар, і було у мене передчуття, що ми зовсім скоро розплутаємо цю загадку.

Церква Сент-Ендрю виявилася гарненькою побіленою капличкою із дзвіницею і восьмигранним шпилем. Вона притулилася до зеленого парку неподалік від центральної в’язниці. Водій зупинився в місці, де тротуар плавно переходить у проїжджу частину, привернувши увагу групки хлопчаків, які гралися на сходах церкви. Побачивши автомобіль, вони так зраділи, що забули про гру і кинулися до нас досліджувати цікаву штукенцію. Облишивши водія захищатися, ми з Не Здавайся увійшли до церкви.

Зсередини лунали звуки ранкової недільної служби; англійські голоси знущалися над якимось бідолашним гімном. Те саме відбувалося на кожному аванпості імперії від Окленда до Ванкувера. Щонеділі під супровід особливо гнітючого бряжчання піаніно або органа пласкі неузгоджені голоси вбивали ті самі пісні по всьому світу. Це водночас пригнічувало і, як не дивно, заспокоювало.

Ми пройшли крізь велетенські дерев’яні двері й сіли в останньому ряду. Я спробував пригадати, коли востаннє заходив до церкви. Якщо не рахувати похорони, то, мабуть, під час власного весілля. До нас повернулися голови, відвернулися і продовжили співати «Вперед, воїни Христові».

Я роззирнувся. Шотландцям подобаються аскетичні церкви. Арочні вікна на голих стінах, дюжина рядів дерев’яних ослінчиків з обох боків від центрального проходу. Ліворуч — вузенькі дерев’яні сходи, що, вигинаючись, ведуть на високу кафедру, де стояв проповідник, кремезний чоловік із товстою шиєю, червонуватим обличчям і сталево-сірим волоссям. Чорна сутана, пасторський комірець із накрохмаленими білими стрічками.

Музика завмерла, і парафіяни повернулися на свої місця.

Священик нахилився вперед, відкрив велику Біблію, що лежала на дерев’яному столику, і почав читати. Частина Старого Заповіту, ще з тих часів, коли Бога більше цікавила помста, ніж прощення. Голос із помітним шотландським акцентом голосно відлунювався від стін, рокочучи, немов грім:

— Чужими богами Його роздражнили, Його розгнівили своїми гидотами. Вони демонам жертви складали, не Богу...

— Це він? — прошепотів я Не Здавайся.

— Не знаю, сер. Офіцер у місцевому відділку казав, що ранкові недільні проповіді саме він читає.

— Я на них нагромаджу нещастя, зуживу Свої стріли на них. Будуть виснажені вони голодом, і поїджені будуть огнем та заразою лютою.

Мушу віддати належне шотландцям. Вогонь та сірка вдаються їм як нікому. Їхніх церковників, схоже, вельми приваблює тема пекла. Може, заздрять? Урешті-решт, у пеклі значно тепліше, аніж у Шотландії.

Він закінчив читати і після театральної паузи розпочав службу, і голос його загуркотів неначе хвилі, що б’ються об берег. Ставав дедалі гучнішим, глибшим. Мій мозок потроху кипів у духоті приміщення, а думки поверталися до безлічі інших недільних служб. Сьогодні часу для Бога залишається обмаль. Якщо він і не подумав спуститися до ліжка моєї дружини, коли та його так потребувала, не бачу причин, чому щонеділі я мушу відвідувати його дім.

Проповідь я вже не слухав, усе і так було ясно. Ми загублені створіння, і врятувати нас від пекла може тільки милість Божа.

Ніякого вітерцю від вікон, і парафіяни спливали потом у своєму найкращому недільному вбранні, застібнутому на всі ґудзики. Нарешті служба добігла кінця, по рядах прокотилася відчутна хвиля полегшення, і проповідник запросив усіх підвестися на молитву. Щойно пролунали останні слова «Ідіть із миром», як більшість пастви повернулась і попрямувала до виходу. Пастор спустився з кафедри попрощатися; ми зачекали, доки церква спорожніє, і підійшли до нього.

— О, нові обличчя! — привітав він нас широкою посмішкою.— Завжди приємно бачити серед парафіян нових людей.

Я представився.

— Радий познайомитися, сину,— сказав він, простягаючи руку.— Я О’Ґунн. Сподіваюся, служба вам сподобалася.

— Дуже вражаюче.

— Добре, добре,— проспівав він.— Гадаю, ви не так давно у Калькутті, капітане. Церква у нас маленька, але, переконаний, вам тут сподобається.— Відчув моє збентеження.— Парафіян небагато, але ми завжди раді новим.

— Вибачте, преподобний, але я тут із офіційною справою.

— Розумію.— І обличчя у нього посерйознішало.— Шкода. Нова кров завжди доречна.— Він кивнув на Не Здавайся: — Не думаю, що ваш індійський приятель теж захоче до нас приєднатися.

— Сумніваюся.

— Еге ж, отакі вони, індійці. Чомусь ідуть до католиків,— похмуро заявив він.— Мабуть, приваблює театральність католицизму. І ладан. Як я можу рятувати забобонні язичницькі душі й завертати їх у лоно справжньої церкви, озброєний лише «Дивовижною милістю» та Біблією короля Якова, коли католики торохкотять кістками святого Франциска Ксав’єра і через тиждень хваляться новими видіннями Діви Марії?

Справжня церква. Цікаво, це він про всіх протестантів чи лише про шотландську церкву? Судячи зі служби, швидше останнє. Якщо вона справжня, то існує велика ймовірність, що дев’яносто дев’ять відсотків мешканців раю — шотландці. Раптом пекло здалося непоганою альтернативою.