Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

class="p1">— Якщо дозволите, преподобний...

— Ой, вибачте, сину,— схаменувся він.— Скажіть, чим я можу вам допомогти?

— Ми хотіли б поставити вам кілька запитань.

— Авжеж. Ви не проти, якщо продовжимо розмову на ходу? За півгодини мушу бути в притулку для сиріт. Він тут неподалік.

Я був не проти.

— Потрібна допомога з обідом для дітей,— сказав він і повів нас у задню частину церкви. Провів через запилюжений двір у маленький садок, де не було нічого, крім пожовклої трави та сухих чагарників.— Тож чим можу допомогти, капітане?

— Мова іде про містера Александра Мак-Олі,— розпочав я.— Наскільки я зрозумів, він був вашим другом.

— Саме так,— відповів він, швидко крокуючи.— Ми добрі друзі.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Кілька тижнів тому. А що? Щось сталося?

— Містера Мак-Олі вбили п’ять днів тому.

О’Ґунн зупинився.

— Я не знав.— Він опустив очі до землі.— Нехай Господь змилується над його душею.

Двадцять п’ять

ритулки мають найрізноманітніші форми та розміри, але всі вони похмурі. Цей, до якого прямували ми, виявився змученою будівлею в потьоках дощу, огорненою аурою знехтування. Вигляд був такий, наче колись вона була пофарбована в рожевий — такі депресивні споруди часто фарбують яскравими кольорами,— але було це багато років тому.

Слідом за О’Ґунном ми піднялися кількома сходинами й увійшли до неосвітленого передпокою. Із-за зачинених дверей доносилися дитячі голоси. Він відчинив одні двері й запросив нас до крихітного кабінету, де пахло пліснявою і добрими намірами і звідки відкривався вид на сад. На стіні висів величезний хрест червоного дерева. У невеличку кімнату ледь утиснули стіл, стільці та книжкову шафу.

О’Ґунн пройшов повз стіл і зупинився біля вікна. Кілька секунд він просто стояв, вдивляючись у траву. — Преподобний?

Він здригнувся.

— Перепрошую.— Він повернувся, щоб сісти за стіл, але знову застиг.— Нам не вистачає одного стільця.

Не Здавайся запевнив, що стоятиме, але О’Ґунн і слухати не хотів.

— Дурниці, сину мій,— замахав він руками.— Ми або всі сидітимемо, або всі стоятимемо.

Він вийшов із кімнати і повернувся з маленьким дерев’яним стільцем, які бувають у школах. Поставив його і сів, лишивши великі стільці нам із Банерджі. Був преподобний чоловіком високим і, соваючись на стільці, нагадав мені циркового слона на яскравому м’ячеві. Слушно було б запропонувати стільця Банерджі, лише трохи вищому за школяра, але в релігійних людях є щось від мучеників.

— Тож чим можу допомогти? — укотре повторив він.

— Як ви познайомились із містером Мак-Олі? — запитав я.

— Це, капітане, довга історія.— Він зчепив пальці і підніс до рота.— Уперше ми зустрілись у Глазго, років двадцять п’ять тому. Були тоді ще зовсім молодими. Він служив у корабельній компанії. Познайомила нас Ізабелл, його дружина, але тоді вони ще не побралися. Вона була моєю подругою. Справжня красуня. Я її тоді вже кілька років знав.— Він помовчав, посміхаючись своїм спогадам.— І сам утратив від неї голову, але вона ніколи не бачила в мені потенційного нареченого. О, їй подобалися високі, я ж був для неї занизьким. Якось вона представила мене своєму новому кавалеру, хлопцю на прізвище Мак-Олі. Приховувати не буду, спочатку він здався мені покидьком. Але згодом, мушу зізнатись, я став його поважати, навіть заздрив. Він був розумним, ще й ідеалістом на додачу.

— Ідеалістом?

Очі О’Ґунна затуманилися.

— Так. Ідеалістом, але безбожником. Теревенив про права робочого класу, слово у слово цитував Кера Гарді. Глазго — місто радикалів, і Алек увібрав цей дух. Що ж до Ізабелл... Вона йому поклонялася. Він був високим, виглядав непогано, ще й мозок мав! А він кохав її до нестями. Року не минуло, як вони вже одружилися. Незабаром Ізабелл завагітніла, і Алек ходив павичем. Багато він у ті часи не заробляв, і життя їхнє було важким, але вони почувалися щасливими. Погано те, що він віддалився від Господа. Коли справа стосувалася політики, він відвідував дві-три зустрічі на тиждень, але ж на церкву в неділю часу ніколи не вистачало. Ба — гірше, він відкрито нападав на церкву, звинувачуючи її в тому, що вона є інструментом для стримування робочого класу. Я попереджав його, що добром це не скінчиться. Як сказано у Письмі: «Яка користь людині від того, що здобуде весь світ, але занапастить свою душу?» Застерігав, якщо так і далі поводитиметься, Господь йому помститься. Так воно і вийшло. За два місяці до народження дитини Ізабелл захворіла. Лікар діагностував тиф, але вдіяти нічого не зміг. І вона, і дитина померли. Алек був у розпачі. Закрився від світу, покотився вниз. Припав до пляшки, втратив роботу і заборгував за квартиру. Урешті-решт його викинули на вулицю.— Він знову подивився у вікно.— Лють Господня може не знати меж.

Десь далеко загуркотів грім.

— Гроза наближається,— завважив преподобний.— Сподіваюся, трохи зменшить цю спеку.

— Що сталося з Мак-Олі?

— Знаєте, капітане, Бог може бути й милосердним. Я взяв Алека під своє крильце. З часом пити він перестав, але став іншою людиною. Смерть Ізабелл і немовляти зламала його дух. Він більше не цікавився політикою, його взагалі нічого не приваблювало. Не знав, куди себе діти. Я порадив йому покинути Шотландію і розпочати нове життя в іншому місці. У цей час індійський уряд набирав молодих чоловіків на службу до Бенгалії. Він подав заяву, і його взяли. Ми ще якийсь час листувалися, але згодом утратили зв’язок. Урешті-решт я і сам поїхав із Шотландії сіяти Слово Боже серед язичників: спочатку в Натал, а шість місяців тому приїхав і сюди.

— Тоді з ним і зустрілися?

— Майже,— кивнув він.— Коли я відчув, що волею Господа мушу їхати в Бенгалію, написав колезі, який уже був тут, преподобному Мітчелу, і попросив його пошукати мого старого приятеля Алека. Уявіть собі моє здивування, коли він відповів, що Алек тепер велике цабе в уряді. Незбагненні шляхи Господні. Тож я написав Алеку, сповістив про свій приїзд, і, коли приїхав до Калькутти, він уже чекав мене на пристані.

— Яким вам здався Мак-Олі, коли його побачили?

О’Ґунн посміхнувся.

— Немов у старі часи повернувся,— сказав він.— Ми років двадцять не бачилися, проте Алек так і залишився впертим безбожником. Він запропонував мені допомогу, доки я влаштуюсь у Калькутті, і трохи засмутився, коли я повідомив, що преподобний Мітчел уже знайшов для мене житло. Гадаю, він хотів похвалитись,