Читати книгу - "Війна Калібана"

class="p">- На це є причина. Чи він землянин? – запитала Боббі, - у нас дві головні мілітарні сили у системі плюс те що можуть оживити белтери. Ось вам три сторони з багатою історією. Коли нарешті станеться те, що має статися на Венері, у когось будуть усі карти.

- І якщо обидві сторони – Земля і Марс, - зроблять ті самі розрахунки, ми маємо витратити усі наші сили на війну після наступної.

- Ага, - погодилась Дрейпер, - вірно. І ось так ми всі програємо.

 

Розділ двадцять четвертий. Пракс.

 

Пракс сидів у своїй каюті. Він знав, що як для місця для сну, вона була великою. Навіть просторою.

Загалом вона була меншою за його спальню на Ґанімеді. Він сів на заповненому гелем матрасі, гравітація прискорення притискала тіло до низу, роблячи руки і ноги важчими, аніж вони є насправді.

Він міркував як відчуття раптової ваги – а конкретніше як переривчасті зміни подорожей у космосі еволюційно навели почуття втоми. Почуття притискання тебе до підлоги чи ліжка було досить потужним, схоже на втому, від якої аж кістки ломить. Хотілося вірити що ще трошки сну можуть цьому зарадити, полегшити.

- Твоя дочка, можливо, мертва, - сказав він вголос. Чекав на реакцію тіла, - Мей, можливо, мертва.

Прогрес був: цього разу він не почав рюмсати.

Ґанімед був на півтора дні позаду і вже занадто малим для неозброєного ока. Юпітер мав вигляд тьмяного диску розміром з ніготь мізинця, що відбивав світло Сонця, яке у свою чергу було трошки більшим за екстремально яскраву зірку. Мозком він розумів, що вони падають в бік Сонця, прямуючи від Йовіанської системи до Поясу. За тиждень зірка хоч і збільшиться вдвічі у розмірах, та лишатиметься незначною.

У контексті такої неосяжності, відстані і швидкості настільки поза людським досвідом, що здається не лишилося нічого важливого. Варто погодитись що його, Пракса, не було тоді, коли Господь створював гори, причому не важливо дерії гори були – на Землі чи Ґанімеді або ще десь далеко в темряві. Він знаходився у коробочці з металу і кераміки, яка розмінювала матерію на енергію аби пхати півтузеня приматів через глибокий вакуум більший за мільйони океанів. У порівнянні з цим, що могло бути важливішим?

- Твоя дочка, можливо, мертва, - повторив він знову. Цього разу слова застрягли у горлі і почали душити його.

На його думку це було щось пов’язане з почуттям раптової безпеки. На Ґанімеді його від страху заціпило. Страх, недоїдання, рутина, можливість рухатися у будь-який момент аби щось робити навіть якщо мета була надзвичайно марною. Піти і знову перевірити дошку об’яв, почекати в черзі біля поліції, підтюпцем пробігтися по коридорам аби перевірити наявність нових дірок у стінах.

На «Росінанті» він мав заспокоїтися. Він мав зупинитися. Йому тут не було заняття, лиш очікування у довгому падінні в бік Сонця, до станції Тихо. Він не міг себе розрадити. Тут не було станції, навіть помираючої - аби нею ходити. Лише його каюта, ручний термінал, декілька роб на пів-розміру більших. Коробочка з мильно-рильним приладдям. Це все що у нього лишилось. А ще тут було вдосталь їжі і води, аби його мозок почав працювати знову.

З кожною годиною він відновлювався все більше і більше. Лише відчувши себе краще Пракс зрозумів наскільки занедбаними були його свідомість і тіло. Щоразу, коли він відчував що вже повернувся до норми, проходило небагато часу і ставало ясно що ні, буде ще краще.

Тож він досліджував себе, торкаючись рани в центрі свого персонального світу, наче чіпав кінчиком десну, з якої нещодавно вирвали зуб.

- Твоя дочка, - втретє сказав він крізь сльози, - можливо мертва. Але якщо ні, ти маєш її відшукати. По цьому він став почуватися краще. Ну не те щоб краще, але правильніше. Професор подався уперед уперся підборіддям у зчеплені долоні.

Обережно він уявив тіло Катоа, яке лежало на столі. Коли його свідомість збурилась, спробувавши подумати про щось – будь-що інше, - він повернув хід думок назад і помістив Мей на місце хлопчика. Тихий, порожній, мертвий. Прямо з-під шлунку піднявся сум, проте ботанік спостерігав за ним неначе це було поза межами його тіла.

Під час його перебування у магістратурі, він збирав дані для вивчення Pinus contorata44. З усього розмаю сосон, що росли поза межами Землі, сосна скручена, в умовах низької гравітації була найміцнішою. Його завданням було збирати шишки і спалювати їх задля отримання насіння. У дикій природі сосна скручена не буде поширюватись без пожежі: смола в шишках має бути прогріта серйозним полум’ям, навіть якщо мається на увазі загибель батьківського дерева. Аби стати краще, йому робиться зле. Аби вижити, рослина має пройти крізь смертельну небезпеку.

Він це розумів.

- Мей мертва, - сказав він, - ти її втратив.

Йому не треба було чекати думки про зупинку болю. Воно ніколи боліти не перестане. Та він не може дозволити собі виплекати біль сильний до приголомшення. Було відчуття завдавання самому собі постійної духовної шкоди, проте це єдина стратегія яку він мав. І наразі він міг сказати що стратегія ця працювала.

Дзенькнув ручний термінал. Двогодинне блокування закінчилося. Пракс витер сльози тильним боком руки, глибоко вдихнув, видихнув і підвівся. Двічі на день, дві години проведених у вогні буде достатньо для утримання його твердим та сильним у цьому новому оточенні з меншою свободою та більшою кількістю калорій. Досить аби підтримувати його дієвість. Він умився у спільній ванній кімнаті – команда називала її гальюном - і почимчикував на камбуз.

Пілот, звати якого Алекс, стояв біля каво машини і розмовляв по настінному комунікатору. Його шкіра була темніша за Праксову, рідіюче волосся - чорним з першими сріблястими нитками. Говірка – дивною, приправленою чимось марсіянським.

- Я виджу іно вісім відсотків і фертік.

Настінний термінал сказав щось бадьоре і непристойне. Амос.

- А я те кажу жи ущільнювач ніц не тримає, - не погодився Алекс.

- Я двічі дивився, - пояснив механік з пристрою. Амос узяв з каво машини чашку з написом «Тачі».

- Пан Біг Трійцю любить.

- Добре-добре. Чекай.

Пілот зробив один великий апетитний ковток з чашки, потім помітивши Пракса кивнув. Пракс мулько посміхнувся.

- Як си маєш? Ліпше вже?

- Так. Думаю що так, - відповів Менґ, - не знаю.

Алекс вмостився за один з столів. Дизайн приміщення був військовим –