Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 30

Ті п'ять днів, що залишалися до повні, пролетіли як одна мить, оскільки всі думки Тимофія витали навколо коханої. Користуючись дозволом батька дівчини, хлопець весь час проводив біля Ганусі. А вечірні години, — коли вони сиділи біля річки, сховавшись від усіх у густих заростях верболозу та таволги, — і зовсім проносилися стрижами.

Не бажаючи нічого приховувати від коханої, Тимофій розповів їй про договір. Дівчина спершу не повірила, розсміялася. Але потім, коли зрозуміла, що хлопець не жартує, пригорнулася до нього і палко поцілувала. Швидше за все, її почуття не були такими ж сильними як і його, але якій дівчині не буде приємно дізнатися, що заради неї ризикують життям. А подарувавши перший поцілунок — і на інші вже не скупилася. Але не більше... Суворо попередивши хлопця, що решта солодощів лише після весілля. А він, який нещодавно ще не мріяв навіть зайвий раз постояти поруч, про більше і не просив. Зате вже цілувалися так, що наступного дня ложкою до розпухлих губ було боляче доторкнутися.

Але радісні дні промайнули, місяць налився на повну силу, ніби бажаючи посперечатися яскравістю світла з сонцем, і купець, підійшовши з самого ранку, сказав, що сьогодні настав час вирушати на пошуки.

Вийшов засвітла… Від дому Віхів до Степанової балки добрих сім верст, а треба встигнути дістатися ще за дня. Хоч трохи роздивитися, щоб потім не тинятися на осліп. Це в степу місяць світить так, що хоч голки збирай, а у лісі свої закони. Особливо, поки дерева листя не скинули.

Ішов без особливого трепету. Якщо відверто — не вірив. Вважав, що всі ці розповіді про басурманський скарб всього лише вигадки. У кожному місті є свої легенди, які старі люди так люблять розповідати перед сном онукам. Тож був певен: поблукає лісом до ранку і повернеться ні з чим... І від цієї думки ставало хлопцеві сумно-сумно і думав він не про скарб, а про те, як би йому умовити кохану втекти з дому. Адже завдання він не виконає, отже, не віддасть купець Ганнусю. А життя без неї Тимофій уже не уявляв. Навіть зараз, ні-ні, та й облизував губи, згадуючи смак поцілунків.

За солодкими мріями не помітив, як і дійшов. Степанова балка зустріла хлопця настороженою тишею. Здавалося, ліс, як один великий звір, причаївся, приготувавшись до стрибка. Від несподіваного відчуття небезпеки, навіть волосся заворушилося.

— Святий боже, святий кріпкий… — перехрестився Тимофій. — Спаси і помилуй…

Схоже, помолитися в тому місці, де за переказами творилася басурманська ворожба, було не найрозумнішим вчинком. Бо щойно хлопець осяяв лоба хресним знаменням, як зірвався сильний вітер, завив, загув, а потім шпурнув Тимофію в обличчя жменю пилу — засліплюючи. Усього на мить… Але коли хлопець протер очі, — довкола все разюче змінилося. Наче в одну мить опинився зовсім в іншому місці.

По-перше, — він більше не стояв на узліссі, а якимось чином опинився в лісовій гущавині. По-друге, — замість непроглядної темряви, яку варто було очікувати, навпаки, стало набагато світлішим. Як у похмурий день. Усе в сірому серпанку, але видно чітко. Хоч листя на гілках рахуй. А по-третє, — хлопець несподівано побачив перед собою те, за чим, власне, і прийшов.

Між корінням старого дуба, яскраво освітленого сяйвом місяця, стояла скриня. Велика... Одному не підняти. Дерево, що потемніло від років, ледь помітний орнамент по важкому віку. Зате замок, ніби щойно з кузні, — ані цятки іржі.

— Не вірю… — промимрив Тимофій. — Так не буває. Мені це сниться.

— Чого це? — пролунав невидимий голос. — Хіба ти не скарб шукав? Так ось він перед тобою. Забирай… Якщо зможеш.

Хлопець, який уже ступнув було вперед, почувши останні слова, зупинився.

— Еее… Що це означає? І хто ти такий? Покажися...

— Я дух того, хто оберігав скарб від нечестивців, які зробили замах на власність Великого Хана. І той, хто вічно його охоронятиме.

— Охороняти? — позадкував Тимофій. — Тоді я, мабуть, піду? Подивився, переконався, що це не легенда і… і годі.

Хлопець буквально відчував смертельну небезпеку, що згущувалася навколо нього. Як вовча зграя оточує жертву, готуючись до останнього стрибка. І це почуття з кожною миттю ставало тільки сильнішим. Викликаючи тремтіння в колінах і загальну слабкість у тілі. Мабуть, так само почувається приречена жертва, побачивши смерть і розуміючи, що її вже нічого не врятує. Ноги стали ватяними і ніби приросли до землі, не залишаючи жодного шансу на втечу.

— Навіть не намагайся, — наче відповідаючи на його думки, відповів голос. — Втекти не вдасться. Та й навіщо? Що тебе тримає у тому світі? Гарна дівчина? Ха… Я розумію, в молодості здається, що немає нічого важливішого… Але, повір, мине якихось років сорок, і тобі самому стане смішно, що ти був готовий увесь світ і саме своє життя кинути до звабливих ніжок. Повір тому, хто сам колись був молодий. Жіночі принади варті набагато менше, ніж ти думаєш…

Цієї миті Тимофію згадалися палкі уста Ганусі, її пружне, гаряче тіло в його обіймах, і парубок наважився заперечити.

— Ти так кажеш, бо старий…

— Навіть не уявляєш наскільки, — засміявся невидимий співрозмовник. — Але це не важливо. Радше, навпаки. Бо маю з чим порівнювати.

— І з чим же?

— Наприклад, із вічним життям. Хочеш стати безсмертним?

Хлопець тільки очима закліпав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍