Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

він уже був в Ужгородській камері попереднього ув’язнення. На допиті впізнав одного з тих, які його сюди везли: підполковник МВД, начальник слідчого відділу; другий — капітан оперативної групи прикордонників. Він приходив пізніше на слідство, щоб побачити, кого ж вів за руку вночі. І похвалився: “Ми за тебе отримали 5 тисяч рублів премії”.

Той самий підполковник намагався його завербувати. Він категорично відмовився.

Тим часом у Івановому селі події розвивалися далі. Коли з’явилися повстанці, так звані зв’язкові з Проводу ОУН, намагалися з ними зустрітися ніби з повним довір’ям, але той факт, що Івана не було, викликав сумнів. Учитель Мигалинюк запропонував, щоб прийшли на зустріч разом з ним.

Тоді його в тюрмі викликали і знову намагалися завербувати обіцянками та всілякими пропозиціями. Обіцяли навіть при бажанні влаштувати йому можливість жити у Криму. Іван і цього разу відмовився. Тоді підполковник Костогриз сказав: “Але запам’ятай — не повернешся з Сибіру!”

Коли переконалися, що повстанців не вдається заманити в пастку, тоді в селі самі вбили командира “стрибків” Мойсюка і використали це як зачіпку для масових арештів, трусів та допитів. З часом невинних людей повипускали, а їх вісімнадцять лишили в тюрмі й судили.

У ці роки не було смертної кари, і трибунал засудив до 25 років Івана Мирона. З ним — Василя і Андрія Скрипку, Олексу Павлюка, Івана Попадича та Івана Ткача. По десять років дістали Іван Мельничук, Слава Зумер, Микола Грищак. До восьми років засудили Марію Павлюк, Івана Томащука, Михайла Коперльоса та Параску Стефанович. Усіх спрямували до концтаборів ГУЛАГу будувати заводи, фабрики, шахти і зміцнювати імперію.

Мирон знову встав, узяв довгу сталеву кочергу, зірвав сплавлений шар вугільного шлаку з колошників і підкинув свіжого вугілля. Вогонь трохи пригас, густий сивий дим поплив живими пасмами крізь дірки поміж водяних труб до високого комину.

— Іване, вам важко сидіти в неволі? — перевів я мову в інше русло.

— Що значить “важко”? Не важко. Бо робота це звичайна. Її виконують і на волі. Їсти дають тричі на день. Звик, то ніби й вистачає.

— А як було 1953–1954 років?

— Тоді було тяжко. Їсти зовсім давали мало. Був ще молодий. Ріс. Треба було б більше їжі, а її нема. Проте я волів терпіти, аніж лазити по смітниках і вишукувати голівки від тюльки.

— Я чув, що в умовах тодішнього постійного голоду, українці поводилися гідно.

— Так, з українців надзвичайно рідко хто лазив по смітниках. Терпіли. А із Західної Європи і з німців, і з бельгійців, і з італійців багато було таких, що порпалися по смітниках. Після тих покидьків вони діставали розлади шлунків, кишок і помирали. Українці воліли помирати навпростець, без смітників. Проте таких смертей було значно менше.

— Хто у вас лишився вдома?

— Удома лишилися батько, мати, брат.

— Ви сумуєте за ними? А вони як сприймають ваше ув’язнення?

— Я часто думаю про них. Особливо про батька. Я немовби перебуваю на одній біологічній радіохвилі з ним і мені здається, що коли йому добре, то й я відчуваю щось добре на душі, коли йому зле, і я відчуваю неспокій. Ні з мамою, ні з братом немає відчуття такого якогось зв’язку, а з батьком є. Він не засуджував, що я взяв у руки зброю супроти москалів. Він дуже любить свої гори, і я люблю. Це він навчив мене любити їх. І я прийняв на себе місію нас обох боронити наші гори від зайд. Чого вони, москалі, полізли до нас? Що вони загубили в нашому краї? Чого їм хочеться взяти чуже? Он мій батько, мій брат, мої побратими по справі брати Скрипки не хочуть брати чужого. У нас таке поняття, що твоє — це те, що ти своєю працею здобув або тобі передав батько чи брат щось своє законне у спадщину чи якось інакше. Мені не треба чуже. Чуже не приносить щастя, бо в нього не вклав свою душу. Річ — вона ж всотує дух живої людини. І коли ти взяв чужу річ силою, то й дух її буде відштовхувати тебе. Гріх зазіхати на чуже. А москалі лізуть на нашу землю — ні тобі християнського гріха не знають, ні тобі поняття справедливости не мають. Кожен народ захищає свою землю від загарбників. І я взявся її захищати. Я морально правий. Правий був у Росішці, тримаючи зброю в руках, правий був 1952 року на трибуналі, коли заперечував свою вину і звинувачував їх у порушенні міжнародного права, що надає кожній нації право на незалежне існування, і правий тепер, після десятьох років ув’язнення.

— Але ж зрідка знаходяться люди, які каються, що потрапили були під вплив українських буржуазних націоналістів, що тепер вони, мовляв, уже прозріли і побачили, що радянська влада насправді добра і того засуджують свою минулу антирадянську діяльність і просять їх вважати за добрих радянських громадян і звільнити від подальшої кари.

— Так, знаходяться люди слабкі, в яких не вистачає духу нести свій хрест, і вони шукають способів, як би скинути його із себе.

— Питання стоїть так: ті, що каються, вони справді змінили своє розуміння взаємин України та її окупантів і почали вважати теперішній колоніяльний стан України за благо для України і, таким чином, свою боротьбу за незалежність України стали вважати за помилкову, чи їхнє розуміння боротьби за самостійність залишилося попереднім і тільки під впливом інших мотивів вони стали засуджувати свою участь у національно-визвольній боротьбі?

— По суті я на це питання вже відповів: у людини не вистачає духу нести свій хрест. Вона виявляється слабка. Її любов до рідного краю не така глибока, як любов до самої себе. І тоді після якогось десятка років їй раптом приходить думка, що Україна, Росія, світ, політика — це щось вічне, а її життя — лишень кілька десятків років. Шкода їх змарнувати, то ж чи варто згинути в таборах за ніщо? Людина кілька разів висловила сумнів ближньому. Він не сприйняв, ба навіть насторожився, і вона почала ховати сумнів у власній душі. А сумнів тим часом розростається. Таємниця від товаришів перетворюється в головне духовне завдання — пошуки аргументів на обґрунтування майбутнього покаяння, яке є не що інше як пошуки аргументів на виправдання, на заспокоєння совісти. Душа відчуває її докори. Вони важкі. Такі важкі, що їх нездужаєш витримати. І того людина, аби заспокоїти совість, гарячково шукає собі виправдання. Зрештою,