Читати книгу - "Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео"

Розділ 42. Саламандра в Котіарні

Пізно ввечері ми прибули до столиці світу драконів. Я була вражена не лише від поїздки на магічних повозках, а й від природи навколо. Інших драконів поки побачити не вдалося, а от розповідей про них я почула чимало. Особливо про малюка Ваттера, яким опікуються Андріс з дружиною. Виявилося, що це – маленький дракончик, бешкетник та водночас душа імператорського палацу, який окрім всього готується взяти на себе обов’язки старшого брата, адже щасливе подружжя чекає на поповнення.

– У мене ніколи не було ні домашніх тваринок, ні старших братів та сестер, – зітхнула я. – Моя родина – бабуся, а про існування інших родичів я дізналася лише кілька тижнів тому.

– На жаль, не можу сказати, що розумію вас, бо у мене велика родина, і я з радістю вас познайомлю з моїми близькими, Ярославо.

Я лише кивнула та перевела погляд у вікно. Вже було геть темно, я не могла розгледіти Неоград – саме так називалася столиця світу драконів. А от вежі палацу підсвічувалися, тому як тільки ми наблизилися до нього, то я ахнула від різнокольорової краси.

– Бачу, ви здивовані. Це нова технологія. Раніше ми ніколи не використовували кольорову підсвітку, але, погодьтеся, це виглядає приголомшливо та фантастично.

– Так, це дуже гарно. І я здогадуюся, звідки до вас прийшла ця технологія...

– Ви абсолютно праві – то з Землі. Моя дружина підказала, а Хранителька Олександра допомогла все організувати.

Повозка зупинилася біля дверей палацу, й Андріс допоміг мені вийти на вулицю, а потім торкнувся плеча сплячого Фієра:

– Друже, ми на місці.

– Здається, я проспав все найцікавіше.

– Насправді, ти нічого не пропустив, професоре. Ми з Ярославою щойно обговорили нові технології.

Ми пройшли по охайній доріжці з білого каменю, яка також з обох сторін підсвічувалася різнокольоровими вогниками. Так само мав гарний вигляд й фонтан, що розташувався з лівого боку.

Ледь ми увійшли в середину будівлі як нам на зустріч вискочила молода дівчина зі стильною зачіскою. Охайний животик був прихований синьою тунікою.

– Коханий! – вигукнула вона та повисла на шиї Андріса. – Чому так довго? Ми скучили...

– Юлі, ти ж знаєш, що дорога з західних печер довга.

– Ти міг би скористатися порталом...

– Не міг. Цього разу не можна було. Краще познайомся. Це – Ярослава. Вона наша гостя й проведе в нашому Палаці кілька днів. Я впевнений, ви подружитеся. Завтра покажеш їй все тут, а у нас з Фієром заплановано кілька зустрічей в Академії.

– Привіт! – перемкнула дівчина свою увагу на мене. – моє ім’я – Юліана. Ходімо, я покажу тобі кімнату.

Вона схопила мене за руку та потягнула за собою.

– Добраніч, дівчата, – почули ми за нашими спинами голоси Фієра та Андріса.

Юліана провела мене коридорами палацу, у крило, де розташувалися жилі апартаменти.

– Ти, мабуть, голодна, я попрошу, щоб нам накрили вечерю. Я теж перекушу. А то мій маленький дракончик постійно просить їсти, – дівчина ніжно торкнулася рукою свого животика.

– Дракончик? – здивувалася я. – Вперше чую, щоб так зверталися до діток, – хмикнула я.

– Ой, вибач, я не подумала, що тебе це може якось задіти. Моя дитина не проста. Вона народиться драконом. Ну, тобто, матиме, другу іпостась дракона, – почала пояснювати вона.

– Це так цікаво, – промовила я, розглядаючи картину на стіні, де був зображений блакитний дракон посеред гірських вершин.

– Ще пару років тому все це здавалося мені маячнею, – Юліана усміхнулася. – А потім я опинилася в Котіарні, зустріла справжнього принца й дізналася, що я і сама – дракон.

– Розумію, – протягнула я. – Мені от теж повідомили, що насправді я не така яка є. І можу обернутися на ящірку. Щоправда, мені вдалося це зробити лише раз.

– Справді? – сплеснула руками Юліана.

– Здивована?

– Ну, як тобі сказати. І так, і ні. За час, проведений в Котіарні, я багато чого зрозуміла й змогла прийняти себе такою. Ти теж зможеш, навіть якщо зараз тобі дуже важко.

Роздався тихий стукіт у двері. Нам принесли вечерю та поставили тарілки з наїдками та гарячим густим супом на столику біля вікна.

– Я не знаю що мені робити, тому я просто втекла. Мені погрожують, а той, до кого тягнеться моє серце, ніколи мене не виберіть.

– Чому?

– Я відштовхнула його від себе, не захотіла грати за правилами Фаерії та першої покинула відбір наречених... А потім... Я знову його зустріла. Ми стали зустрічатися, – почала сумбурно пояснювати я.

– Ти казала про погрози. Це через нього?

– Не думаю. Справа саме в мені. – я не знала чи можу довіряти новим знайомим, але поява в будинку Єсенії людей Ірріса, лякала. Я взагалі не знала чи зможу повернутися. І коли це станеться.

– Ти можеш довіритися, – Юліана ніби прочитала мої думки та обережно накрила мою руку своєю. Ми дамо тобі укриття на весь час, який буде потрібно.

– Дякую, – я підняла на неї очі й зрозуміла, що переді мною дійсно друзі. Від неї йшла тепла хвиля підтримку й жодного натяку на обман. – Давай завтра поговоримо про все. Зараз я не готова й чесно кажучи, втомилася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍