Читати книгу - "Операція: "Викрадення по-драконячи", Калерія Буко"

Меліса

—  Ой, матінко, — здавлено стогне чоловік, але з землі підійматися не поспішає. Певно я занадто сильно вдарила його по голові. Що його й  досі гойдало.

—  Я звісно сьогодні втомлена, але не настільки поганий вигляд маю, щоб ви прийняли мене за свою матінку, — хмикаю, розуміючи, що чоловік нарешті помітив мою присутність.

—  Що ви зробили? 

Зізнатись, я очікувала  іншого запитання, такого як: “Хто ти в біса така?”, або ж “Та ти знаєш, хто я такий?”. Але чоловік дивує мене. Одна секунда йому потрібна була для того, аби він зрозумів, що валяється посеред дороги, та ще одна для того, аби піднятись на ноги.

Його дорогий, на вигляд костюм, прямо на моїх очах почав дешевіти. Увесь забруднений від калюжі, у якій він валявся. Навіть те, що він струсив бруд, який встиг начепити на себе - не допомогло привести себе до ладу.

—  Ви напали на мене, —  складаю руки у захисному жесті, бо коли цей чолов'яга лежав на землі, то не здавався мені настільки дебелим. Але зараз я бачу перед собою кремезного чоловіка, який своїми плечима може увесь мій будинок прикрити.

—   Я не питаю, що робив я, — тихо говорить мені, без злості в голосі. — Я запитав, що зробили ви?

—  Ви адекватний? — ледь не кричу, хоча від страху в мене вже коліна трясуться. Ну нащо мені було чекати поки він отямиться? Боялась, що остаточно прибила? Так сумкою-шопером ще ніхто нікого не вбив. Але ж там був ноутбук, який вже напевно зламаний.

—   Я вам кажу, що ви напали на мене. Я захищалась,  —  він робить крок до мене,  а я роблю крок назад. 

Господи, навіщо я пішла цією дорогою. Тут же ні освітлення нормального, ні відеокамер. Та ще й ніхто не їздить, бо заборонено.  І лише світло від декількох будівель допомагає не навернутись вночі. Що,  як він зґвалтує мене от тут, прямо там, де лежав декілька хвилин тому, що я потім робитиму?

—  Я прекрасно чув, що ти мені сказала, не галасуй, —  спокійно говорить мені, а сам продовжує наближатись. 

Не галасувати? Та я драпака готова дати, аби тільки не бачити його. Але ж він стоїть навпроти мене, відрізаючи від будь-якої можливості втекти. Тому я роблю глибокий вдих, а з видихом підіймаю на нього свій погляд.

Трохи пом’ятий, але гарний, зараза. Підійшов би нормально, то може б не била його. А так не лише налякав мене, а й на горіхи отримав. Буде тепер знати, як тендітних дівчат лякати. 

Нехай дякує, що я на курси самооборони не ходила ще. Моє перше заняття має бути лише наступного тижня. А якби потрапив мені на очі після нього, декількома синцями на сраці не відбувся б. 

Незнайомець дивний. Аж занадто. Його очі незвичного бурштинового кольору гіпнозували мене. Я ніколи ще нічого подібного не бачила. Навряд чи такий колір був нормою, скоріше за все якесь відхилення. Це точно не нормально.

Як і те, що він продовжує наближатись.

—  Я не хотів тобі зашкодити. Не обов’язково було бити драк… людину, яка до тебе наближається, —  він м’яко посміхається, а я навпаки ціпенію. 

Що так сильно вдарила? В нього мізки пішли на шкереберть? 

—  Що там в сумці було, що у  мене й досі в голові шумить?

—  Но… Ноутбук,— тремтячи говорю я, помічаючи, що й відстані між нами вже майже не було. Я виявляюсь притиснута до стіни, а його руки якимось дивним чином опиняються на моїй талії.

—  Отже, ноутбук. Не шкода було? — тихо питає мене, а голос такий солодкий ніби мед. Хоче запевнити мене, що не сердиться, чи навпаки, що так сильно сердиться, але я цього не розумію?

Кому мені варто було телефонувати поліцейським чи санітарам? Що трясця тут коїться? Чому він не кричить на мене? Чому не погрожує тюрмою? Чого він посміхається, обводячи мою фігуру поглядом? Збоченець якийсь. 

—  Шкода, — відмираю я, виринаючи зі своїх думок. —  Але життя дорожче.

— Звісно, що твоє життя дорожче. З цим навіть сперечатись не буду.  Я не хотів тебе налякати, люба, — каже він, а сам тим часом нагладжує мої боки своїм великим пальцем. І великим це не назва пальця, це його характеристика. Та що в нього за ручища такі?

Паніка вже захоплює мене у свій полон, але я їй не здаюсь. Мені потрібна ясна голова. Адже ще треба придумати як втекти від нього.

—  Я звісно не хочу вас розчаровувати, але ви продовжуєте це робити! —  намагаюсь відсунутись, але він не дає мені цього зробити. — Ви й досі мене лякаєте. Не могли  б ви трохи відсунутись, мені дихати нічим.

Але ігнорує моє прохання. Стоїть, не рухаючись. Тільки спостерігає за мною.

Десь поруч проїжджає автомобіль. І цей звук вселяє в мене надію, що з цього провулку мені вдасть вийти цілою та неушкодженою. Мрійливо-очікуюча посмішка з’являється на моєму обличчі й незнайомець повторює за мною. Бідненький дурник, подумав, що я йому посміхаюсь?

 А от викуси, тобі мої посмішки ніколи не належатимуть. Я маніякам не посміхаюсь!

—  У мене немає мети тебе налякати, Мелісо, —  гуркітливий голос посилає моїм мурашкам на тілі сигнал до дії. —  І ображати тебе мені теж не хочеться. Я не для того тебе так довго шукав. Не для того всі світи оббігав.