Читати книгу - "Книга друга. Герой Дивли, LesykLab"

«Отто, ти можеш штовхнути судно, щоб воно стало прямо?» – подумала Єва.

"Так".

Зовні долинули звуки скрипучого корпусу, на який навалився Отто.

- Тримайся за що-небудь, - звернулася Єва до Хекеля. Той із спантеличеним виглядом послухався.

Повільно-повільно судно прийняло потрібне становище. Єва та Хекель вийшли вниз по трапу.

- Молодчина! — Дівчинка почухала Отто за вушком.

- Гігантський водяний ведмідь. - Пілот-сіруліанець упер руки в боки і здивовано розглядав велетня. - Ніколи раніше не бачив їх зблизька.

– Не бійся. Він мій старовинний друг, - сказала Єва і, взявши руку Хекеля, поклала її на чоло броненосної тихоходки. - Отто, - продовжила дівчинка, - мені потрібно, щоб ти знайшов Ровендера. Чи можеш це зробити для мене?

«Так. Навести. Назад».

– Дякую. - Єва пошмагала його за вуса. - Принеси його сюди цілим і неушкодженим.

- Єва Дев'ять! - Ровендер зіскочив зі спини Отто і кинувся до дівчинки. Сируліанець міцно обійняв її, і Отто заспівав і заухав. – Ти гаразд? Я боявся найгіршого.

- Зі мною все добре, Рові, - відповіла Єва, притулившись до друга. – Я просто рада, що вийшла із Серця лісу.

Очі Ровендера розширилися від подиву.

- Так ось чому в тебе безбарвне волосся та одяг! Дух лісу очистив тебе. Ось що там трапилося?

Єва кивнула:

- Ти мав рацію, коли радив довіряти своєму внутрішньому голосу. Ми з Вісім однієї крові і виросли в одному місці, але всередині виявилися зовсім різними, розумієш?

- Розумію, - відповів Ровендер.

- У глибині душі я відчувала: думки Вісім якісь не такі, закаламутні, - схлипнула Єва. - Напевно, мене гріла надія, що все зміниться, коли ми підемо з міста, але цього не сталося.

- Її біль глибокий. – Ровендер витер сльозу із Євиної щоки, що залишила довгий слід. - Таку рану тобі не під силу було зцілити. Нікому не під силу.

- Насправді, думаю, зараз вона таки зцілилася, - посміхнулася Єва. - Я розповім тобі все по дорозі до Лакуса.

- Ти маєш рацію, Єва. Часу в обріз. - Ровендер узяв деякі запаси з шатла і склав їх у рюкзак. - Ходімо. Хекель, ми повернемося.

- Я буду тут, - озвався пілот. – Доброго шляху.

- Доброго шляху, - повторила Єва, підбираючись на спину Отто.

Над їхніми головами раптом щось загуркотіло. Усі задерли голови: над мандрівниками летів величезний військовий корабель. Його величезний силует заслонив ранкове сонце і занурив ліс у темряву. За ним у чіткій побудові пройшло ще кілька кораблів.

- Вони летять у Лакус, - сказав Ровендер.

- Ми спізнилися, - додав Хекель, зітхнувши з гіркотою поразки.

- Ще ні, - заперечила Єва, погладжуючи вірну тихоходку. — Отто, віднеси нас туди якнайшвидше, гаразд?

«Швидко. Допомогти. Наперед».

- Тримайтеся міцно, - сказала Єва, нахилившись нижче і вчепившись у край бронепластинки.

- А я майже забув, як мені це не подобалося, - зітхнув Ровендер, влаштовуючись поряд.

Клацнувши об землю могутнім хвостом, Отто злетів у небо і помчав вершників до Лакуса.

Розділ 33. Лакус.

Вийшовши з-під тінистого лісового пологу, Отто вступив на велику соляну рівнину. Він завухав і здер з найближчого дерева великий шматок моху.

- Отто потрібний відпочинок, - пояснила Єва. – Втомився від усіх цих стрибків.

- От і добре, - зрадів Ровендер. Він підвівся на спині тихоходки, витяг з рюкзака підзорну трубу і оглянув обрій. - Ти впізнаєш місцевість?

– Так. Ми на рівнині зі східного боку від лісу, – відповіла Єва.

- Правильно. Прямо на південь від озера Конкорс та Лакуса.

Південний вітерець пригнав мінеральний аромат озерних вод. Знайомий запах переніс Єву того дня, коли вона вперше потрапила сюди з Ровендером, Отто та Матр. Тоді вони шукали хоч якогось знака, що на планеті є й інші люди. Зараз здавалося, що це все відбувалося в дуже далекі часи.

Єва примружилася і вдивилася в обрій, куди Ровендер направив трубу. Над озером згущалися хмари, зливаючись з смугастим серпанком.

- Ти бачиш сам Лакус? Він на місці? - Запитала вона.

– Ні. Ми поки що занадто далеко, - відповів Ровендер. - Хм.

– Що таке?

— Бачу, як пил піднімається і щось рухається до лісу, — показав Ровендер.

– Кадм?

– Важко сказати. – Ровендер задумливо погладжував підборіддя.

- Є тільки один спосіб дізнатися, - сказала Єва.

Отто та його пасажири попрямували назустріч хмарі пилу, рухаючись уздовж краю лісу. Після полудня вони дісталися південного краю озера, і там нарешті з'ясувалося, хто піднімає пил.

- Хостія! Фішіан! - Ровендер зіскочив з Отто і кинувся до сімейства альціонів. Як і у сируліанців, у мешканців Лакуса суглоби на ногах були вигнуті назад. Але самі альціони відрізнялися меншим розміром і при цьому мали більш строкатий забарвлення.

Стоячи високо на спині Отто, Єва вдивлялася в берегову лінію озера. Сотні альціонів прямували геть зі свого рибальського села. Кожен із собою мав мінімум речей – лише те, що вмістилося у кошиках та заплічних мішках. Зграї вертиплавників кружляли в небі, виголошуючи сумні крики, наче оплакували цей результат. Позаду них височіли шишкуваті вежі, з яких і складалося село. А в повітрі над ними завис флот із блискучих бойових суден Кадма, що відбивають яскраве передвечірнє світло. Серце Єви забилося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

Вона скотилася на землю, щоб допомогти сім'ї Хостії, і побачила малюка Зузі, наймолодшого в сім'ї. Він притискав до грудей дерев'яну ляльку. Зузі кинувся геть і сховався за матір'ю. Хостія, Фішіан та їхня старша дочка Мегден напружено завмерли, побачивши дівчинку.

- Це жахливо! - Вигукнула Єва. – Ви гаразд?

– Ми… нормально. - Хостія сховала Зузі подалі. - Що трапилося з тобою?

– Я побувала у Серці лісу і…

– Ось вона! – закричав хтось із альціонів обома ротами. Єва обернулася і побачила стару, яка тицяла в неї пальцем, продовжуючи вигукувати: - Ось вона, бідолашна!