Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю. Він міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Естет, він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем, його розумна, змістовна розмова або виступи й висловлювання втілювалися в елегантну, яскраву, образну, емоційну форму. Іван Мазепа володів особливими чарами. Може, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе.

Але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію… І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий європеєць із відблиском ренесансності, державний муж стояв із 1687-го до 1709 року біля керма Української Гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм поступово знищував.

Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства…

Велич українського гетьмана, борця за незалежну самостійну Україну не зменшиться, коли ми розкриємо його особу такою, якою вона була насправді, з усіма її гранями. Звісно, окремі з них можуть бути нам і не до вподоби. У боротьбі за владу, за збереження та утвердження свого гетьманства він вдавався до таких засобів, які не заслуговують на схвалення…

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти.

Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас видавав універсали, в яких прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.

Саме Мазепа одним із перших виплекав ідею самостійної незалежної Української держави, підняв цю ідею на височінь загальнонаціональної історичної мети.

Цілком слушною є думка академіка В. Смолія, що сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватися чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок І. Мазепи у 1708 році відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яке прагнуло бачити Україну суверенною державою, а акцією переходу Мазепи на бік Карла XII був на десятиліття призупинений процес наступу російського абсолютизму на козацький устрій України.

Без мазепинського повстання, яке, мов дзвін, сколихнуло буття гетьманської України, дуже важко уявити собі рух за її волю.

Про безсмертя та високість справи гетьмана І. Мазепи свідчить і той факт, що в наступні століття «мазепинцями» часто називали національно свідомих українців, які жертвували життям за волю Батьківщини» (О. П. Реєнт, І. А. Коляда. Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008).

Ігри з оголошенням анафеми

Є в словниках (хоча б українському чи російському) колоритне слівце анафема (застаріле – анахтема) – знайоме і незнайоме водночас широкому колу, що означає відлучення від церкви, прокляття. (У Словнику Грінченка: «Сьогодні в церкві анахтему співали…»)

Віддати анафемі – проклинати, осуджувати, таврувати. Уживається також як лайливе слово.

Анафемський – проклятий, жахливий. (Приклад з Ю. Яновського: «І доки ото жінки гнутимуть спину з тими анафемськими сапками?»)

Але це – легенький, побутовий, майже безневинний вигук, на практиці зустрічаються куди більш серйозніші приклади.

Анафема (від грецьк. прокляття) – відділення кого-небудь від общини, вигнання, прокльон.

У християнстві – відлучення християн від спілкування з вірними і від таїнств, анафема застосовувалась в якості вищої (церковної) кари за тяжкі гріхи. Перш за все за зраду православ’ю та участь у єресі або розкол, що соборно проголошується.

Церковне право розглядає анафему як форму покарання у вигляді позбавлення «прав і благ, що перебувають виключно в розпорядженні Церкви і застосовуються тільки до членів Церкви».

У «Церковній історії» дається визначення анафеми: «Так ми, християни, зазвичай називаємо вирок проти богохульника».

Термін «анафема» вперше був застосований у канонах Ельвірського собору (початок IV ст.). Пізніше утвердилась і канонічна форма: «Якщо хто-небудь… (викладається провина), хай буде анафема».

Слово «анафема» стає панівним десь із 452 року.

І почалося…

На Антиохійському соборі 87 прелатів віддали анафемі Афанасія Великого. У свою чергу Афанасій Великий віддав анафемі прелатів, які його осудили. Потім Афанасій був двічі відлучений від церкви 37-м папою Ліберієм. Результат: і папа Ліберій, і Афанасій Великий пізніше були приєднані до лику святих.

754 рік. На соборі в Константинополі Іоанну Дамаскіну було чотири рази оголошено анафему, але VII Вселенський собор підтвердив вірність його вчення.

Папа Іоанн VIII віддав анафемі патріарха Фотія.

Константинопольський патріарх Михайло Кіруларій і легат папи Льва IX кардинал Гумберт віддали один одного анафемі.

У 1801 році чин анафематствування був скорочений. І в ньому вже перераховувались лише єресі, без згадок імен єретиків, а з імен державних злочинців були залишені тільки Г. Отреп’єв та І. Мазепа.

Згідно з визначенням синоду від 2–4 квітня 1902 року у всіх храмах сільських і міських (не кафедральних соборах) стала здійснюватися «послідовність молебного співання про повернення заблудних», що співається «в неділю православ’я і в інших випадках» – без анафематизмів.

У XVI–XVII століття (у Російській імперії – у XVIII ст.) анафемі віддавалися не тільки порушники віри і церкви, але й державні злочинці. Анафема тоді часто закінчувалася державною стратою.

Деякі випадки анафематствування.

1080 р. – папа Григорій VII вдруге віддав анафемі імператора Генріха XIV.

У середині XІ ст. – був анафематований Іоанн Італ, візантійський філософ ХІ століття.

1281 р. – Марін IV (Папа Римський) віддав анафемі візантійського імператора Михайла Палеолога як єретика і схизматика.

1378 р. – святий Кіпріан, митрополит Київський і всея Русі, віддав анафемі Дмитрія Донського, який, незважаючи на це, пізніше був прославлений в образі святого.

При митрополитах московських і всея Русі Зосимі та Симоні на соборах засуджена і віддана анафемі «єресь жидовствующих», після чого єретиків жорстоко стратили.

1411 р. – відданий анафемі Ян Гус.

1415 р. – місто Жатець.

1461 р. – король Чехії Іржі був відданий анафемі папою Павлом II.

1453 р. – Жанна д’Арк, спалена, потім виправдана і приєднана до лику святих.

1600 р. – Джордано Бруно.

1604 р. – Гришка