Читати книгу - "Ловець снів"

Курц сидів на правому сидінні «Кайова», витягнувши спину і розправивши плечі; у книжках і кіно це завжди називають «прямий, як палиця». Незважаючи на сутінки, що насувалися, він надягнув сонцезахисні окуляри, але Фредді, його пілот, насмілювався дивитися на нього лише краєм ока. Хіпстерські окуляри у формі зігнутої дуги ховали очі боса так, що неможливо було визначити, в який бік він дивиться. Повороту його голови вірити не можна було.

«News» тепер лежала на колінах Курца («Загадкові вогні в небі, зникнення мисливців викликало паніку на Джефферсон-тракт», — кричав заголовок). Він узяв газету і почав акуратно складати. Це в нього виходило чудово, незабаром «News» перетворилася на трикутний капелюх і вже мало що нагадувало про те, що колись це була газета, так само як від кар’єри Овена Андергілла тільки й лишилися самі спогади. Андергілл вважав, що на нього чекає якесь дисциплінарне стягнення — особисто від Курца, бо операція була таємною, принаймні поки що — і другий шанс. Однак не розумів він того (і це, напевно, на краще; хто не попереджений, з того менше питають), що це і був його другий шанс. А це на один шанс більше, ніж Курц давав будь-кому іншому, і про це Курц тепер шкодував. Гірко шкодував. Щоб Овен утнув таке після їхньої розмови в кабінеті крамниці… Після того як він був спеціально попереджений…

— Хто віддає наказ? — вимовив крізь шипіння й потріскування на особистій частоті Курца голос Андергілла.

Курц був вражений і навіть трохи стривожений глибиною власної злості. Здебільшого це бувало викликане подивом, найпростішим почуттям, найпершим, яке виявляють немовлята. Овен захопив його зненацька, коли взяв і вивів балаканину сірих чоловічків на загальну частоту загону. Хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, кажеш? Запхни собі це пояснення в дупу! Овен був, мабуть, найкращим помічником, якого Курц зустрічав за свою довгу кар’єру, що стартувала ще в Камбоджі на початку сімдесятих, але Курц зламає його, попри все. За витівку з радіо. Тому що Овен не засвоїв уроку. Це пов’язано не з дітьми в Босанскі Нові або з голосами зараз. Це пов’язано не з невиконанням наказу і навіть не з принципами. Це пов’язано з лінією. Його лінією. Лінією Курца.

І ще це «сер» .

Бісове сопливе «сер» .

— Босе? — у голосі Овена вже прохоплювалися нотки хвилювання, і правильно, бодай його! — Хто…

— Загальний канал, Фредді, — сказав Курц. — Ввімкни мене.

«Кайова», набагато легша за військові гелікоптери, потрапила в порив вітру і різко підстрибнула. Курц і Фредді не звернули на це уваги. Фредді вивів Курца на загальний канал.

— Увага, хлопці, — почав Курц, дивлячись на чотири бойові гелікоптери, що вишикувались у лінію в повітрі — скляні бабки між верхівками дерев і хмарами. Прямо попереду було болото і величезна нахилена перламутрова тарілка з залишками екіпажу — чи хто то були такі — під хвостовою частиною. — Усім слухати мене, хлопчики, зараз татко вас повчить. Мене всі чують? Підтвердьте.

«Так, так, чую вас, прийнято» (з рідкісними вкрапленнями «сер», що його не обходило, бо є різниця між забудькуватістю і нахабством).

— Я не люблю багато говорити, хлопці, чесати язиком — не моя справа, але я хочу, щоб ви знали: це не той, повторюю, не той випадок, коли можна вірити своїм очам. Ви бачите приблизно сім десятків сірих безстатевих гуманоїдів, які стоять у чому Бог милосердний їх створив. Ви скажете, чи хто-небудь скаже: «Які ж вони жалюгідні, ці чоловічки, ні пипки, ні щілинки, стоять собі біля свого розбитого міжгалактичного корабля і благають помилування. Яким треба бути нелюдом, яким чудовиськом, щоб у тебе здійнялася рука на цих нещасних створінь!» І ось що я вам скажу, хлопчики. Цей нелюд — я. Я — це чудовисько. Я — той постіндустріальний, постмодерністський, криптофашистський, неполіткоректний, довбаний пес війни, хвала Господу, і для всіх, хто мене слухає, я — Абрагам Пітер Курц, відставник ВПС США, особистий номер 241771699, і я керую цією операцією, я — лейтенант Келлі[83], я відповідаю за цю бійню в ресторані «Еліс»[84].

Він зробив глибокий вдих, не відриваючи погляду від гелікоптерів, завислих у повітрі.

— Але ви повинні знати, хлопці, що сірі чоловічки докучають нам із кінця сорокових років, а я маю з ними справу з кінця сімдесятих і можу вам сказати: якщо хтось підходить до тебе з піднятими руками і каже «я здаюся», це ще не означає, хвала Господу, що в нього де-небудь у дупі не прихована для тебе пінта нітрогліцерину. Так от, старі мудрі золоті рибки, що плавають у спеціальних мозкових акваріумах, майже всі вони твердять, що сірі чоловічки з’явилися сюди, коли ми почали підривати атомні й водневі бомби, що вони прилетіли до нас, як мошки на світло. Не знаю, правда це чи ні, я не мислитель, це заняття для інших, як кажуть, хай капуста думає, в неї голова є, але очі мені не зраджують, хлопці, і ось що я вам скажу, хлопці: ці сірі тварюки так само нешкідливі, як вовк у курнику. За ці роки ми їх чимало переловили, але жодна не вижила. Коли вони помирають, їхні тіла швидко розкладаються й перетворюються на ту речовину, яку ви зараз бачите внизу, ту, що ви, хлопці, називаєте грибком Ріплі. Іноді вони вибухають. Чуєте? Вибухають. Грибок, який вони несуть у собі, — хоча дехто з золотих рибок вважає, що саме грибок у них за головного, — швидко помирає, якщо не потрапляє на живий організм. Повторюю: на живий організм, і схоже, що найбільше він любить старого доброго гомо сапієнса, хвала Господу. І коли на вас потрапить хоч така частинка того грибка, яка вміщується під ніготь, настає повний атас!

Це було не зовсім правдою — насправді це не мало зовсім нічого спільного з правдою, — але ніхто не воює так люто, як налякані солдати. Курц знав це з досвіду.

— Хлопчики, наші маленькі сірі друзі — телепати і, схоже, передають нам цю здатність через повітря. Ми заражаємося нею, навіть коли не заражаємося грибком. І хоч ви можете подумати, що читати чужі думки весело і що з такою здатністю у вас буде не життя, а суцільне свято, я розповім вам про те, що на вас чекає трохи далі: шизофренія, параноя, втрата зв’язку з реальністю і повне, повторюю, ПОВНЕ, блядь, АБСОЛЮТНЕ БОЖЕВІЛЛЯ. Хлопці з мозкового центру, бережи їх Боже, вважають,