Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

він те у вузлик, взяв паличку і пішов. Поки вийшов на поле, то зголоднів. Сів під копу, розв'язав вузлика і почав вечеряти. Раптом бачить – із нірки, що під копою, сіра мишка вилізла і дивиться йому просто у вічі.

Засміявся Попелюх:

– Певно, і ти хочеш підкріпитися, що так дивишся?

Та й кинув їй дрібку хліба.

Вхопила мишка хліб, сховалася у своїй дірочці, а за хвильку знову вилізла.

– Бачу, тобі не смакує пісна паляниця, – каже Попелюх і кинув їй трохи сиру.

Мишка бігала то в нірку, то з нірки, поки не виманила у Попелюха все. Вибігла тоді з нірки і знову дивиться на хлопця.

– Дав би я тобі, мишко, ще, але більше не маю. Буду голодним спати, – каже Попелюх.

І мишка до нього людським голосом заговорила:

– Добра в тебе душа, Попелюху, і хочу дати тобі пораду. Візьми з однієї копи чотири снопи і «шапку», вилізь на копу, обклади себе тими чотирма снопами, а «шапкою» закрий голову. Твій овес розбивають після перших півнів морські коні. До цієї копи завжди приходить їсти овес їхня королева – Сива Кобила. Коли вона заірже, щоб коні починали їсти, ти тихесенько з-поміж снопів висунь руку, схопи її за капистру золоту і тримай щосили. Тоді вона почне проситися: «Що хочеш дам тобі, лиш відпусти мене». Нічого не проси, лиш проси золоту капистру.

Зробив Попелюх, як мишка навчила. Вийшли морські красені-коні на поле, а їхня королева Сива Кобила зупинилась біля тієї копи, в яку Попелюх заховався. Заіржала вона срібним голосом і почала овес їсти. І в цю мить Попелюх схопив її.

Стала просити Сива Кобила, а він каже:

– Відпущу тебе, але подаруй мені свою золоту капистру.

– Добре, – відповідає Сива Кобила, – але заховай її так, щоб ніхто не знав і не бачив. А як треба тобі буде моєї допомоги, подзвони тричі нею, і я прибіжу. Тепер можеш лягати спати – більше копи ніхто не розбиватиме.

Заіржала Сива Кобила, і коні зникли. А Попелюх заховав капистру в пазуху і ліг спати.

Чекають вдома Попелюха, вже й журиться мати, що довго нема його, а батько до неї:

– Та, певно, снопи в копи складає. Піду допоможу.

Вийшов батько на поле і бачить – всі копи стоять, а сина не видко. Почав попід копи заглядати – аж Попелюх спить.

Будить його батько:

– Вставай, бо вже обід скоро. – І питає: – А що маєш за пазухою?

– Та це мої іграшки, – відповідає Попелюх.

Пішли додому. Син, щоб ніхто не бачив, виліз на горище і золоту капистру заховав у розбитий горщик, а сам знову попелом грається. А недалеко від їхнього села був царський замок, де жив цар, що мав гарну-прегарну доньку. Було в дівчини сватів – лічити не перелічити. Надумав цар віддати її заміж. Дівчина й каже:

– Хай буде по-твоєму, але спочатку збери склярів з усього царства і накажи, аби вони побудували скляну гору, а на тій горі, щоб був майданчик із двома кріслами кришталевими. Там я буду чекати на свого нареченого. Той стане моїм мужем, хто на коні до мене виїде.

Розіслав цар посланців, зібралися склярі та й сім днів і сім ночей будували гору. На восьмий день князь знову розіслав слуг, аби оповістили по всіх містах і селах, що в його дочки заручини. Хто хоче стати спадкоємцем його царства, то нехай приїжджає в такий-то день на коні. Хто виїде до царівни на скляну гору, той мужем царівни й стане.

Збираються й Попелюхові брати подивитися на скляну гору. Їде з ними й батько.

– Поїду і я з вами, – проситься Попелюх.

– Куди тебе без штанів брати? – відповідають брати. – Лише ганьби нам наробиш.

Вранці старші брати одяглися по-святковому і вирушили в дорогу. Попелюх грався в попелі, а мати пряла. Пряла, поки не надокучило їй, а тоді побігла з куделею до сусідів. Синові наказала:

– Гляди, не виходь із дому, аби тебе собака не покусав.

Та лише мати вийшла – Попелюх на горище. Дістав з горщика золоту капистру, вийшов на вулицю, тричі подзвонив, – і вмить з'явилася Сива Кобила.

– Чим можу послужити? – питає вона.

Попелюх і каже:

– Цар збудував скляну гору, а на самому вершечку тієї гори сидить його дочка. Хто туди конем доїде, той одружиться з нею.

Каже Сива Кобила:

– Якщо треба, можна й вилетіти, не тільки виїхати. Подивися мені в праве вухо і скажи, що там бачиш?

– Бачу простір великий.

– То скач туди.

У праве скочив – з лівого вискочив. Став він гарним-прегарним воїном – при зброї, в розкішному вбранні.

Сів Попелюх на Сиву Кобилу й поскакав.

Їдуть вони, їдуть і наздоганяють батька з братами. Сягнув у кишеню Попелюх, витяг повну жменю золотих дукатів і дав батькові. Брати й собі руки простягли, а він вихопив з-за халяви нагайку та й одному по спині, далі й другому.

Приїжджає він, а там уже сини панів, генералів та маршалів – хто без руки, хто без ноги, а хто й без голови. Глянув Попелюх на скляну гору: царівна сидить, ясніша ясного сонця.

Попелюх дочекався, поки батько із синами доїдуть, а тоді під'їхав під скляну гору, вдарив шпорами, Сива Кобила рушила скляною горою і зупинилася на самому майдані.

Скочив воїн з коня, подав руку молодій царівні, а вона запрошує сісти. Тоді перерізала навпіл свою хустину й одну половину віддала Попелюхові, другу залишила собі.

Попрощався з царівною Попелюх, сів на Сиву Кобилу, з'їхав з гори.

Побачив таке цар і каже:

– Добра громада, це не все. Може, між вами є ще такі сміливці, тож завтра зранку кожний зможе позмагатися.

Вчув те Попелюх і рушив додому. Скочив у ліве вухо Сивій Кобилі, а з правого вискочив, відпустив Сиву Кобилу, заховав золоту капистру, а сам знову в попелі грається.

Вернулася мати від сусідів, а скоро й батько та брати приїхали. Розповідають:

– Бачили ми, як пани розбивалися на тій стіні скляній, бо гора та дуже височезна. Почнуть лізти туди і падають; голови, ноги, руки ламають. Лише один, напевне, з іншого царства, виїхав конем на самий вершечок.

– Ви бачили, а ще краще я бачив, – вмішується Попелюх у розмову.

– Та що ти, Попелюху, бачив? – сміються брати.

– Бачив, як вона йому півхустки віддала, а коли ви ще були в дорозі, бачив, як вершник дав батькові жменю грошей, а вас нагайкою похрестив.

– А де ти був? – дивуються всі.

– Я виліз на явора і