Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

мені все, що я тобі віддав, і забери свої прокляті бисагочки.

– Е ні, брате. Я тобі продав справжні бисагочки. Ти, напевне, щось їм зробив, а тепер ще чогось хочеш. Не візьму я їх назад.

Подав тоді багатий брат до суду, але справа і донині там лежить, а бисагочкам кінця нема. Аж наразі я збив горнець – бисагочкам кінець.

Почивал

Було три брати: два розумні, а третій дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати. Кажуть якось хатні:

– Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!

Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить, потрапила у відро рибина – щука. І стала вона проситися:

– Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те й матимеш, тільки такі слова скажеш…

І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!

Тільки сказав – відра й пішли самі додому.

Другого дня хатні знову до Івана:

– Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай да привези дров.

Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…

Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…

Дрова самі рубаються, у сани складаються… Приходить гайовий.

– Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?

Схопив гайовий поліняку – та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.

Ледве той утік.

Сів Іван на сани, їде. Хто йде – дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.

– Що то за Почивал? Що за їден?

Ніхто нічого не знає. Покликав цар посла, наказав:

– Їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.

Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки допитався до Почивала.

– Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.

– Ого! – потягнувся Іван на печі.

– То ти ще будеш огокати? – схопився посол та з нагайкою до його. Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим.

– Е, – каже солдат, – хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде.

Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:

– Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.

– А що там буде?

А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:

– Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…

– Добре. Будуть…

Сів солдат на коня – та й до царя.

– Ну як там? – питає цар.

– Казав, що зараз буде.

А Почивал повернувся до печі та й мовить:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!

І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ґаночок, дивуються, не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній – Почивал. Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:

– Що ж тобі подарувать на згадку? Проси – і вдовольню твоє бажання.

– А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…

Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь там чоботи і пояса. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.

Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом – і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав. Тож, недовго думавши-гадавши, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:

– На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.

Чи хтів, чи не хтів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.

Морські коні та інші істоти водяного царства

Скляна гора

Був собі бідний господар. Мав трьох синів і поле над морем. Одного року засіяв він поле вівсом, настали жнива, вижали той овес і зложили в копи, а через кілька днів господар очам своїм не повірив: наче ураган прокотився, всі копи розбиті.

Поскладав господар знову снопи і вирішив вартувати, а таки збитошника впіймати. Пішов додому, взяв рушницю, їжу та знову на поле.

Ходив-ходив до пізньої ночі й вирішив трошечки відпочити. Сів під копу і незчувся, як задрімав. Прокидається, а копи всі повалені.

Довелося складати снопи знову.

А жінка чекала його, чекала, нарешті посилає старшого сина.

– Йди, подивися, чи не вбив хто батька.

– Ей, – відповідає син, – батько з рушницею. Може, він кого вбив.

Пішов на поле, дивиться, а батько докінчує снопи складати.

– Заснув я, сину, на біду, – виправдовується, – і якась мара розбила копи.

Допоміг йому син, і пішли додому. Увечері хлопець і каже:

– Твоя, батьку, була минула ніч, а ця моя. Я вже не засну.

Взяв рушницю і пішов у поле. Ходив-ходив, поки втома не здолала його. Сів відпочити під копу й задрімав. Прокинувся – всі копи розвалені. Довелося і йому наново снопи складати.

На третю ніч пішов вартувати середущий, та й він не вберіг.

Настала четверта ніч, батько знову збирається йти на варту, та вилазить з-під печі наймолодший син, що завжди в попелі бавився і тому Попелюхом прозивався.

– Вже ти, батьку, сторожив, і брати були в полі, а тепер моя черга, – каже. – Лягайте відпочивати, а я піду.

– Куди ти, Попелюху, підеш? – сміється батько. – Тобі коби жменя попелу, то й про світ білий забудеш. Ще штанів жодних не мав, а вже зброю хочеш в руки.

– Як йому давати зброю, – підсміюються й брати, – коли він миші боїться?

Та Попелюх не зважає. Вчепився матері в рукав і каже:

– Матусенько, приготуйте мені їсти, бо я таки піду.

Дала мати йому шматок паляниці й грудку сиру, зав'язав