Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

Курячий двір був величезний, у ньому жили чотири півня та понад сорок курей. Уночі вони набивалися до похилого сараю, де по краях ретельно підметеної долівки стояли жовтогарячі ящики з соломою для відкладання яєць, а в тильній частині були прикріплені сідала різної висоти. Але вдень кури, поважно квокчучи, походжали у великому загоні з дротяною огорожею. Коли Меґі відчинила хвіртку загорожі й просунулася всередину, птахи нетерпляче скупчилися біля неї, гадаючи, що їх годуватимуть, та оскільки Меґі годувала їх вечорами, вона посміялася з їхнього глупства і, переступивши через них, попрямувала до сараю.

— Скажу вам чесно — користі з вас, як із козла молока! — сварила вона курей, нишпорячи по ящиках. — Вас аж сорок, а яєць лише п’ятнадцять. На сніданок не вистачить, вже не кажучи про торт. Попереджаю вас востаннє: якщо ви не змінете ставлення до своїх обов’язків, то більшість із вас потрапить під ніж, і це стосується не лише панянок, а й панів, тому не розпускайте пір’я і не думайте, що вас це не стосується, джентльмени!

Обережно тримаючи яйця у фартуху, Меґі, весело мугикаючи, побігла назад до кухні.

Фіона з білим, як крейда, обличчям, сиділа у кріслі Педді, втупившись в аркуш газети «Смітсівський щотижневик»; губи її беззвучно ворушилися. Меґі чула, яку будинку ходили чоловіки, весело сміялися шестирічні Джим та Петсі, бавлячись у своєму ліжку: їм ніколи не дозволялося заходити нагору, аж поки не підуть чоловіки.

— Що сталося, мамо? — спитала Меґі.

Фіона не відповіла, вона сиділа, витріщаючись поперед себе; над її верхньою губою виступили рясні краплини поту, а в очах застиг біль, відчайдушно стримуваний раціональною частиною її свідомості, вона немов робила надзвичайні зусилля, щоб не закричати.

— Татку, татку! — перелякано скрикнула Меґі.

Її інтонація змусила його прибігти негайно, на ходу застібаючи фланелеву сорочку, за ним з’явилися Боб, Джек, Г’юї та Стю. Меґі беззвучно кивнула рукою на матір.

Здавалося, серце Педді вискочило з грудей і застрягло у горлі. Схилившись над Фіоною, він взяв її за обвислу руку.

— Що сталося, люба моя? — спитав він голосом, сповненим такої ніжності, якої діти ще ніколи від нього не чули. Однак вони мимоволі здогадалися, що саме таким тоном батько розмовляє з матір’ю, коли залишається з нею наодинці.

Здавалося, Фіона впізнала цей особливий голос, бо він вивів її з трансу, спричиненого величезним потрясінням; вона підняла свої великі сірі очі й поглянула йому в обличчя, таке добре і таке змарніле, вже немолоде.

— Ось, — сказала вона, вказавши на маленьке повідомлення в підвальній частині газетної сторінки.

Підійшов Стюарт і став позаду матері, легко поклавши руку їй на плече; перед тим, як почати читати замітку, Педді поглянув на сина, в його очі, такі схожі на очі Фіони, і той кивнув на знак згоди. Те, що викликало шалені ревнощі у Френка, ніколи не мало б такого впливу на Стюарта; його та батькова любов до Фіони лише об’єднувала їх, а не розділяла.

Педді прочитав замітку повільно та вголос, і з кожним прочитаним рядком його інтонація ставала дедалі сумнішою.

У маленькому заголовку йшлося: «Боксер отримав довічне ув’язнення.

Френсіс Армстронґ-Клірі, двадцяти шести років, професійний боксер, був засуджений сьогодні районним судом міста Гульберна за вбивство Рональда Альберта Каммінґа, тридцяти двох років, чорнороба, яке сталося минулого липня. Суд присяжних виніс вирок після розгляду, який тривав лише десять хвилин, порекомендувавши найсуворіше покарання із передбачених законодавством. Ця справа, як сказав пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі, була ясною як Божий день. Каммінґ та Клірі посварилися в громадському барі готелю «Гавань» 23 липня. Згодом того ж вечора сержанта гульбернської поліції Тома Бердсмора у супроводі двох констеблів викликав до готелю «Гавань» його власник, пан Джеймс Огілві. У провулку за готелем поліція застала Клірі, коли той бив ногами по голові непритомного Каммінґа. У скривавлених кулаках він стискав пасма волосся, вирвані з голови потерпілого. Під час арешту Клірі був напідпитку, але при ясному розумі. Йому висунули звинувачення в нападі з метою завдання тяжких тілесних ушкоджень, але це звинувачення було змінене на звинувачення в убивстві після того, як наступного дня Каммінґ помер у районному шпиталі міста Гульберн від травм голови.

Пан Артур Байт, королівський адвокат, подав клопотання стосовно невинуватості підсудного через його безумство, але чотири викликаних судом медичних експерти за клопотанням обвинувачення недвозначно заявили, що, згідно з пунктами інструкцій Макнотона, Клірі не можна визнати божевільним. Звертаючись до суду присяжних, пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі заявив, що питання винуватості чи невинуватості навіть не стоїть, вирок однозначно має бути «винуватий», але попросив у присяжних не поспішати з рекомендаціями стосовно поблажливості чи суворості покарання, бо саме їхньою думкою він керуватиметься, виносячи своє рішення. Оголошуючи вирок Клірі, пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі назвав дії останнього актом «нелюдської жорстокості» й висловив жаль із приводу того, що ненавмисний характер убивства, скоєного у стані алкогольного сп’яніння, виключає страту через повішення — засіб так само смертельний, як і гвинтівка чи ніж. Клірі отримав довічне ув’язнення на каторжних роботах; свій термін він відбуватиме у тюрмі міста Гульберн, спеціально призначеній для схильних до насильства в’язнів. Коли його спитали, чи не хоче він зробити яку-небудь заяву, Клірі відповів:“Тільки матері моїй не кажіть”.»

Педді поглянув на дату в горішній частині сторінки: Шосте грудня 1925 року.

— Це сталося понад три роки тому, — безпорадно зауважив він.

Ніхто не поворухнувся і нічого не відповів, бо ніхто не знав, що робити; з передньої частини будинку долинув веселий сміх двійнят, потім вони про щось голосно загомоніли.

— Тільки… матері… не кажіть, — заціпеніло повторила Фіона. — І ніхто й не сказав! О, Боже! Мій бідолашний Френк!

Тильним боком долоні Педді змахнув з обличчя сльози, а потім присів і ніжно поклав руки Фіоні на коліна.

— Фі, люба, збирайся. Ми поїдемо до нього.

Вона була почала підводитися, але знову безсило опустилася в крісло; очі на нещасному побілілому обличчі поблискували немов напівзгаслі зорі, їхні золотаві зіниці розширилися.

— Я не можу, — сказала вона без натяку на внутрішній біль, але даючи кожному відчути, як болить її душа. — Коли він мене побачить, це уб’є його. Ой, Педді, це ж уб’є його! Я добре знаю Френка — його гординю, його амбіційність, його рішимість стати кимось значущим. Нехай сам переживає своє приниження, бо саме цього він хоче. Ти ж бачив, що там написано: «Тільки матері моїй не кажіть». І ми маємо допомогти йому зберегти свою таємницю. Що доброго буде йому чи нам з того, що ми поїдемо побачитися з ним?

Педді й досі плакав, але не за