Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

class="book">— О, у вас кофтинка від Dolche & Gabana» і кивнув на дрібні срібні літери вишиті на рукаві мого чорного гольфу.

— У нього ж не було окуляр, — здивовано сказав Одіон.

— А мені завжди здавалося, що він носить їх лише для солідності, — відповіла я і підморгнула.

Дуже старий Стоун

…Він лежав на березі самого синього у світі моря: великий, граційний, самотній. І кожен, хто проходив узбережжям зупинявся на мить, здивований: як він тут опинився, один серед золотого піску? Може бурхливе море під час цунамі тисячолітньої давнини виштовхнуло його зі своїх потаємних глибин, може піщана буря проникла в його схованку і закотила в таку далечінь, а може якийсь подорожній знічев’я приніс з кримських гір, що за сотні кілометрів від узбережжя?…

Втім, насправді всім була байдужа його доля і ніхто не бажав розділити його самотність. Лише півтора століття тому (чи може більше?) біля нього спинився бородатий чумак з мішком солі. Мабуть теж самотній, бо єдиний заговорив з ним…Бородань розповідав про зорі, які однаково світять у всіх куточках світу, про Чумацький Шлях, що не дає мандрівнику збитися з дороги і про жінку, яка, можливо, ще чекала його у містечку, де не було жодної, навіть дерев’яної церкви…

Чумак говорив, а він слухав і слухав, адже цей просолений непевного віку чоловік був першою людиною, яка заговорила до нього. І хоча йому доводилося чути тисячі розмов безглуздих і мудрих людей, але всі вони ігнорували його…

…Якби хтось поцікавився у нього скільки він пролежав на цьому березі, почув би у відповідь: «Так довго, скільки себе пам’ятаю»…

Це був дуже старий камінь. Він елегантно поблискував на сонці тим боком, що не занурювався у воду, інша ж його частина, та, що ніколи не опинялась на суші — вкрилась малахітовим нальотом. Це був красивий камінь з живою душею. Йому навіть снилися сни, а з мінералами таке трапляється нечасто.

Втім, так було не завжди. Все почалося відтоді, як він побачив своє відображення у воді. Власне, всі предмети відбиваються у воді. Але не кожен усвідомлює сенс побаченого. А він збагнув — він один-єдиний самотній камінь на березі самого синього у світі моря. І навіть вся синість моря не могла змити його самотність…

Сни почали снитися приблизно через півстоліття (в еволюції мінерала це дуже нетривалий час). Спершу він бачив лише кольорові смуги, які напливали одна на одну, взаємопоглинались і потім вибухали такими яскравими барвами, що серце завмирало… Ще через півстоліття почали вимальовуватися образи — далекі чудернацькі пейзажі і п’ятирукі істоти… Йому хотілося розповісти комусь про побачене, але люди, що проходили узбережжям лишалися глухі до його мурмотіння, адже вони не вірили в живе каміння.

І лише маленька рожева троянда чула його мову. Вона росла на верхівці піщаного пагорба, метрів за сто від нього. І кожен ранок, прокидаючись, камінь говорив їй:

— Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо! Як тобі спалося?

І вона у відповідь хитала голівкою.

Камню дуже хотілося зробити щось приємне для квітки. Наприклад, полити її прохолодною водою у посушливу днину, або захистити від поривів вітру в негоду. Але він не міг зрушити з місця і лише зітхав, коли північний вітер шматував її рожеві пелюстки.

«Якби я був людиною, — подумав якось камінь, — як той чумак, що зупинявся відпочити біля мене, я б міг доглядати за цією квіткою і оберігати її від усіх незгод».

Несподівано від цієї думки йому стало тепло. Так буває, коли мрієш про те, що ніколи не збудеться і все ж, продовжуєш мріяти. Відтоді камінь мріяв стати людиною, бодай на один день…

І він ні на хвилину не сумнівався, що мрія його здійсниться. Адже мінералам не властиві сумніви. Це винятково людська риса характеру…

…

Перші кілька хвилин він звикав до нових відчуттів. Потім замугикав якусь попсову пісеньку, точніше мелодію від неї, і непомітно сам для себе заусміхався. Він попрямував у центр чарівного приморського містечка, запиленого і трішки поруйнованого часом і людьми, але однак, дуже симпатичного. Тут він зустрівся з дивним чоловіком. У нього було довге сиве волосся і недбалий вигляд.

— Доброго ранку, — мовив старий, — ви не бачили скрипки?

— Якої скрипки?

— Скрипки Страдиварі, — сказав він таємниче, притис до грудей довгі білі пальці і пильно глянув своїми каро-зеленим очима.

— Що це за скрипка?

— О, я вам розповім.

І старий почав оповідати. Він говорив плутано, пафосно і схвильовано.

— Я вже 20 годин шукаю її, обійшов усі театри і консерваторії, і музичні училища, і школи — ніхто не бачив, — на очах у нього виступили сльози.

— Я не можу вам нічим допомогти, адже від вас я вперше почув про неї, та й сам в цьому місті лише кілька хвилин.

— Шкода, ну, вибачте, мене, вибачте… — він зробив кілька кроків, але раптом спинився, — Але якщо ви побачите, гукніть мене, моє ім’я Жорж Жарі.

І він пішов далі вулицею, міцно притискаючи руки до грудей. З-за рогу вигулькнув автомобіль і промчався повз нього, ледве не зачепивши. З автомобілю визирнуло сердите обличчя якогось юнака і одразу ж зникло, невідомо звідкіля з’явився пес і, гавкаючи, побіг за автівкою. Яскраво світило сонце і сонячні зайчики підстрибували в скляних вітринах.

Він поминув перехрестя і опинився на іншому боці вулиці.

Троє підлітків купували брикети замороженого смородинового соку.

На розі продавали газети. Товста продавчиня у в’єтнамках на босу ногу дрімала біля ятки з написом «Преса» і сонно відганяла мух.

«Лимонад, ситро, мінеральна вода», — вигукував хлопчик, що стояв поруч.

Біля нього зупинився незнайомець в пом’ятому сюртуку:

«Бьорн є?» — запитав він захриплим голосом і закашляв.

«Продано, — випалив малий, — Ну, купіть лимонад, дядьку, холодний…»

Незнайомець махнув рукою