Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

«та ну тебе» і попростував далі.

Раптом щось опустилось йому на плечі. Від несподіванки він ледве не підскочив, озирнувся: «Позолоти ручку, дай-но, погадаю».

Напроти нього стовбичила циганка в барвистому вбранні, вуха їй порозтягували масивні жовті сережки, а на зап’ясті гойдалося кілька різнокольорових браслетів.

Він простягнув їй руку і вона довго вдивилася на його гладку без жодних порізів долоню, потім вигукнула незрозуміле слово, різко відвернулась і побігла геть. Він спантеличено глянув на руку, але нічого окрім гладкої рівної шкіри, не помітив.

Сонце припікало, бруківка переливалась під його променями. Про що думають ці маленькі камінці? На якій стадії розвитку вони знаходяться? Чи усвідомлюють себе мінералами, чи ще нездатні до самостійного мислення, а можливо мають певні відчуття…

Отямився від легкого поштовху.

— Ой, вибачте…

— Це ви вибачте, я замислився, — знічено пробурмотів він, розгублено розглядаючи дівчину, що стояла напроти.

— Все гаразд. Ви не підкажете, де тут можна купити морозиво?

— Морозиво? Це брикетики замороженого соку? — перепитав він.

— Ой тільки не кажіть що ви ніколи не куштували морозива.

— Я насправді ніколи не їв морозива. — і тут таки спохватився, — Але я бачив, як хлопчаки купували його за рогом.

Незнайомка розсміялась.

— Якщо ви не їли вам обов’язково треба спробувати!

— Ви так гадаєте?

— Звісно. Кожна людина бодай раз за життя повинна скуштувати морозиво. Ходімо, — вона впевнено підхопила його під руку.

Дівчина була зодягнена в короткий рожевий сарафан, такого ж кольору босоніжки і великі сонячні окуляри.

Йому кортіло пригостити її морозивом, але ж він не знав тутешніх звичаїв. Хлопчаки, яких він бачив кілька хвилин тому, дали продавчині кілька пласких кружалець. В обмін на них вони отримали заморожені брикетики. Він засунув руку у кишеню і знайшов там кілька точнісінько таких кружалець…

Вдалині, на терасі, стояло кілька пластмасових столиків. Довкола панувала тиша. Вони сіли за один з них під великою парасолею з кольорових клаптиків тканини, прилетів горобець і вмостився на сусідній столик, дивно покрутив голівкою, кілька раз цвірінькнув.

— А вас, до речі, як звати? — запитала дівчина, облизуючи брикетик язиком.

І він здивувався і задумався. І справді як його звати? Адже, кожна людина має ім’я…

— А вас?

— Дивний ви. Я ж запитала перша. Але як хочете — можете не відповідати. Мене, наприклад, звати Лідія.

— Дуже гарне ім’я.

— Завжди так кажуть.

— Всім подобається ваше ім’я?

— Та ні. Так усі всім кажуть при зустрічах. Це ідіома… Так як вас звати? Будете відповідати?

— Стоун. — чомусь сказав він.

— О-ла-ла, — клацнула язиком дівчина, — ви іноземець.

— В якійсь мірі так. — погодився Стоун. — Точніше, я не іноземець, але, — він махнув рукою. — Це довго пояснювати.

— Що ж Стоуне, будьмо знайомі. — Лідія усміхнулась.

І він усміхнувся у відповідь. Йому пригадалась давня розповідь самотнього чумака. Цікаво чи дочекалась його жінка? Який би не був фінал цієї історії — вона вже давно минула. А його історія тільки починалась і він подумав, як, все-таки добре, коли тебе хтось чекає…

Зненацька сильний порив вітру хитнув парасолю і Стоун ледве встиг ухопити її. Звідкілясь з’явився хлопчина в білому одязі, вибачився, підхопив парасолю і почав її встановлювати. Стоун обійняв Лідію, закриваючи її спиною від вітру.

— Ще б трохи і вона впала на нас. — сказала Лідія.

— Ви вже доїли морозиво? Тоді ми можемо прогулятися містом, — запропонував Стоун.

Вони йшли довгими крученими вуличками, які переходили одна в одну, переплітались, то зникали, то несподівано знову з’являлись. Назви вулицям цього міста давали їхні кольори: на пурпурній — всі будинки і квіти були темно-червоними, на бурштиновій — яскраво-золотаво-оранжевими. І люди носили одяг кольору вулиці, на якій жили. Стоуну це видавалося дивацтвом, але він ніколи не був у містах, можливо, саме так і має бути, щоб ніхто не заблукав і не забув дорогу до своєї хатинки.

Подорожні хитали головами Стоуну і Лідії і привітно усміхалися, так, немов вони були добрі знайомі. Стоун вирішив, що вони усміхаються Лідії. Він глянув на свою супутницю:

— Ви живете на рожевій вулиці, чи не так? — запитав він.

— А ви на сірій, — весело відповіла дівчина.

Стоун знічено оглянув себе і, не знайшовши, що відповісти стенув плечима.

В цю мить жінка у всьому блакитному привітно помахала їм рукою і гукнула:

— Лідіє, Стоуне, привіт! Як життя?

Лідія помахала рукою у відповідь: «Дякую, чудово! А у вас?»

— Теж, дав Бог, заходьте в гості.

— Не маємо часу.

— Тоді у четвер.

— У четвер…

— Обв’язково прийдіть у четвер. У нас буде вечірка з нагоди дня народження нашого сина.

— О, тоді обв’язково прийдемо, — відповіла Лідія.

Стоун був вражений не так легкістю, з якою Лідія спілкувалася із невідомою їй жінкою, як тим звідки ця незнайомка знала його ім’я. Адже він сам щойно його вигадав для себе.

— Ви знаєте ту жінку, Лідіє? — запитав Стоун.

Дівчина стенула плечима:

— Я ні, але вона нас, як бачите, знає.

— Але хіба це можливо?

— Не знаю. Так є. — сказала дівчина і додала, — напевно вона сплутала нас з кимось зі своїх знайомих.

— І наші імена?

Лідія не відповіла.

— Ви давно в цьому місті?

— Все відносно, — зітхнула дівчина. — Про це саме могла я збиралася запитати у вас. Все залежить від того, ким бути у місті.

— А ким можна бути?

— Ми є тими, ким себе усвідомлюємо, Стоуне. Якщо ми усвідомлюємо себе людьми і поводимося як люди,