Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

ніжним теплом чистоти й умиротворення.

Адже цілком байдуже, де починати.

— Ви заблукали? — спитав чоловік.

А я ж прийшла їх порятувати.

— Ви зостались одна?

Я завмерла, вичікуючи, що Машина-чудовисько ось-ось проб’є стіну позад мене.

— Ви можете піти з нами.

— Не бійтеся, вас там ніхто не скривдить.

І їхній малюк дав мені руку:

— Ходімо?

Розділ 2

— То й що? — спитався Вітчим.

— Вона щезла в стіні.

— То пробили б стіну!

— Неможливо, — вони намагалися це зробити, але занапастили дві машини із восьми…

— Вас налякали мутанти? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Мутанти? Ну, звісно ж, — зрозуміла я.

— Гаразд, — сказав до створених власноруч мутантів Вітчим. — Йдіть, — і пішов до своїх покоїв.

До своєї квартири, що була така ж, як і колись. Лезом по руці — кілька крапель крові на підлогу. І дві великі почвари. Вони виступили з пітьми. Вони тремтять від нетерпіння.

— Лише піти та подивитися. Лише подивитися і повернутися. Зрозуміло.

Стиха:

— Гррррррр.

— Нумо ж, я чекаю.

Розділ З

Увечері Мачуха надіслала Вітчимові оживленого мертвяка.

«Сподіваюся, вечеря припаде тобі до смаку, — червоне чорнило, м’який пергамент переданого з ним листа. — Бережи себе. Не забувай, що в тебе є я. Твоя Л».

— Вільний, — сказав Вітчим мертвякові, коли той поставив останній судок.

Але мертвяк не ворухнувся.

— Якісь проблеми? — спитав мій Названий Батько.

— Навіщо ви оживили мене?

Що?! Мертвяк заговорив?! Та ще й задає питання?!

— Що ти сказав?!

— Я не хочу служити вам.

— Не хочеш?!

На додачу — ще й оживлений мертвяк.

— Відпустіть мене.

— Звісно, — ошкірився Вітчим. — Священне право вибору. — Він обернув мерця на пилюку.

Одним помахом руки.

I скривившись:

«Кепська прикмета. До чого ж кепська прикмета».

«Дитинко моя, — писав він, — поки ще не пізно зробити твою смерть легкою та безболісною, отямся. Прийди до мене та помри, як належить янголові — сумирно і тихо».

Я переглянула листа. «Не змушуй мене» ніде не було. Дивно.

На другому аркуші:

«Ми з твоєю Матінкою не хочемо завдати тобі лиха. Тому сподіваємося, що ти повернешся сама».

На третьому аркуші:

«До чого така обережність? Навіщо ховатися? Де ти можеш заховатися від мене в тому Світі, що побудований за моїми кресленнями?»

Четвертий аркуш закінчувався словами:

«Не сміши нас».

А п’ятий, розірваний посередині, починався:

«Та подумай про ті сто п’ятдесят тисяч. А втім, я все одно їх знищу».

— Лист? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Так, — сказала я та й зібгала аркуші в руці.

— І що пишуть?

— Такий нерозбірливий почерк.

Жмут паперу впав на землю та вмить зробився випалено-жовтим.

Подарунок для Гробаря.

— А що в тебе є?

— Лист.

— Покажи, — і спроквола ворушить губами: — «Дитинко моя, поки ще не…»

— А що означає «Дитинко»?