Читати книгу - "раКУРС"

— Так і є… Тому мати повинна думати, що мене вже немає… Вони шукатимуть мене.

— Тобі тут безпечно?

Хлопець сказав, що не дуже, бо чоловік Марії Максимівни — ополченець, його зараз немає в місті, але не відомо, як він зреагує на Сергієву присутність у будинку.

— Сьогодні вночі товариш перевезе мене в інше, надійне місце, тому я квапився зустрітися з тобою, — пояснив Сергій.

— І що ти робитимеш далі?

— Спочатку треба вижити, — слабко всміхнувся він. — Бачиш, як мені башню продірявили?

— А потім?

— Потім буду «своїм серед чужих, чужим серед своїх»[14], — пожартував Сергій. — Напевно, мені вже не знайдеться спокійного місця у своєму місті. Поїду до родичів у Росію. А як ти?

— Сам не знаю. Усе вже остогидло, а тепер ще й Юрчик… Ось тобі і Щасливий! Де його щастя?

— Тікай із цієї ЛНР, — промовив тихо хлопець, — якнайдалі, куди завгодно, поки з тобою не трапилося лихо.

— Я подумаю, а ти, друже, одужуй. Ми ще побачимось?

— Гадаю, що ні. Женю, без образ, не телефонуй мені, не шукай, якщо доля, то зустрінемося колись, якщо не в цьому житті, то в іншому.

Я подякував Сергієві, обняв на прощання й пішов. Мені потрібно було побути на самоті.

Якоїсь миті прийшло розуміння того, що моя свідомість перепрошита. Навіть не знаю, коли це відбулося, бо часу на роздуми не вистачає. Після зникнення сестри я почала багато думати й дійшла висновку, що вижила не для того, щоб отримати кулю в спину, тому не можна жаліти ворога, бо такі жалощі можуть коштувати не лише мого життя, а й моїх побратимів. І вже не важливо, якої статі ворог — він чужий для мене й прийшов, щоб знищити мене, мою родину, дітей, спаплюжити мою рідну землю. За природним покликом я повинна бути берегинею, а я жінка-воїн і залишатимуся нею доти, доки останній ворог не буде знищений. Я не вважаю, що війна зробила мене жорстокою, що моє серце скам’яніло й не в змозі вже сприймати чужий біль, бо мій ворог також має десь родину, дітей, батьків та жінок. Я знаю: якщо залишиться ворог живим, він знищить усе найцінніше, що я маю в житті. Як жінка й мати, я б ніколи не взяла в руки зброю, якби ворог не зачепив за живе. Чомусь смерть забирала найкращих, найкрасивіших, справжніх велетнів-побратимів. Вони були такі здоровенні й високі, що зазвичай доводилося замовляти двометрові труни, ніби смерть вирішила забрати цвіт нації. Ночами я погано спала, тож виходила часто надвір, дивилася на небо й відчувала, що згори на мене дивляться очі моїх побратимів, котрі стали на захист своєї землі й загинули. Чи пробачать вони мені мою жалість до загарбників? Звичайно, що ні. Якщо сталося так, що вони пішли в інші світи, а я лишилася тут, то маю продовжити їхню справу. Якщо цього не зроблю, до скону не зможу собі пробачити, і їхні очі з докором будуть супроводжувати мене завжди.

Тут більше починаєш цінувати життя. Таке трапляється лише тоді, коли є розуміння, що смерть завжди поруч і потрапити в її обійми може будь-хто з нас. Вона не спитає, чи ти бачив життя, чи встиг ним насолодитися, створити родину чи народити дітей. Їй байдуже до всього, тому ми цінуємо кожну мить життя. Усі ми тут намагаємося жити швидше, щоби встигнути більше до того, як снаряд ляже десь поряд. Обра`зи довоєнного мирного життя зараз здаються такими незначними, що навіть сам не розумієш, як можна було звертати на них увагу. Життєві цінності набирають іншого виміру. Якщо є вільна хвилинка, я згадую минуле, намагаючись відсіяти з нього все те незначне, несуттєве, що псувало життя, щоб забрати в майбутнє лише те, що справді має цінність. Що не можна забути? Своє дитинство, сповнене пригод, юність, проведену в рідному Луганську. Ніколи не зможу забути своє місто, яке безмежно любила навіть тоді, коли нестерпно палило сонце й повітря залишалося розпеченим і нерухомим. Заберу в майбутнє дні, коли з муками й болем народжувала своїх дівчаток, коли вперше приклала їх до своїх грудей. Зі мною завжди буде запах їхнього волоссячка та усмішка мами, небагатослівний тато, який любить мамині борщі, Соля зі своєю скрипкою. Зараз я ладна слухати її музику годинами замість музики війни, зітканої з розривів снарядів, строчіння калаша, криків поранених та їхніх останніх подихів, але сестричка зникла, і ми вже місяць нічого про неї не знаємо.

Побут, зарплатня, новий одяг, житло — усе це відійшло на другий план і здається таким незначним, не вартим особливої уваги, хоча є невід’ємною частиною нашого життя. Мирного. Якби все це можна було обміняти на закінчення війни, обміняла б без вагань. Але це можна усвідомити лише тут, коли радієш просто пережитому дню без обстрілів та смертей. Там, куди не дійшла війна, люди не завжди це розуміють. Якось мені телефонувала знайома, з якою ми навчалися в одній групі. Вона мешкає в Києві й не знала, де я зараз перебуваю. Коли дізналася, то першим запитанням було: «Чому ти там? Є чоловіки, яких мобілізували на службу». Шкода було свого часу, щоб щось їй доводити. Це я зрозуміла після вислову одногрупниці про те, що вона взагалі не дивиться новин, «щоб не расстраіваться». Звичайно, так легше жити. Не дивитися новин, не знати, скільки загинуло захисників її ж мирного життя; я вже мовчу про те, що такі повідомлення стали сухою статистикою,