Читати книгу - "раКУРС"

хоча це кількість не дерев’яних колод, а людських життів. Ніколи більше не буду телефонувати такій «подрузі» — навіщо людину «расстраівать»? Нехай живе спокійним життям, байдужим до смертей тих, хто віддав своє життя й заради неї також. У кожного своє розуміння щастя. На війні воно майже однакове в усіх. Це мир, звільнення рідної землі від ворога й повернення додому.

Я стомлена фізично, морально виснажена. Мені шкода маму та батька, убитих горем, я безмежно скучила за своїми крихітками, і мені не вистачає Солі. Кажуть, що музика кличе янголів, то чому ж чарівні звуки Солиної скрипки не покликали їх, щоб уберегти дівчину? Мені важко, але я ніколи не зізнаюся перед своїми побратимами.

Потрібно набратися сил. Відкриваю банку тушонки, ножем набираю м’ясо з неї, без апетиту жую, відламуючи шматочки хліба. Хлопці вже заварили чай, прошу їх насипати більше цукру — чомусь не вистачає солодкого. Підкріпившись, забираю зброю і йду в намет. Потрібно поспати, а поки засну, буду думати про моїх пташеняток. Вони надають мені сили й витримки.

Євген

Що таке один день у житі людини? Він може минути буденно й непомітно, а може стати фатальним. За один день можна розчаруватись у тому, у що свято вірив, можна народитися чи померти, зневіритися чи знайти самого себе.

Я втратив кохану, найкращого друга, не мав змоги повернутись у рідне місто. Я ніби стояв на розпутті, коли зусібіч дороги й не знаєш, яку з них обрати. Я руйнувався з кожним прожитим днем, потроху й непомітно, як руйнуються покинуті господарями будинки. Для сторонніх здається, що вони обростають бур’янами, насправді ж — сумом. Деякий час вони ще тримаються й живуть теплими спогадами про щасливе минуле, коли їхні стіни зігрівали теплом мешканців. Із часом стіни холонуть, бо з хати вивітрюється тепло людських душ, і сумно осідають до землі, хиляться набік, вікна-очі німим поглядом здивовано споглядають перехожих, які проходять повз. І так буде, аж поки весь будинок не нахилиться до землі, а згодом зрівняється з нею.

Мені потрібен був тайм-аут, щоб зібратися з думками й закапсулювати свій біль і зневіру. На щастя, привезли спиляні дерева для опалення приміщення, тож покликали мене на допомогу, і я охоче погодився. Дерева були розпиляні на частини, потрібно їх розвантажити, а потім уже рубати. Працював я недовго: одна з колод відскочила та зрикошетила мені в ногу, саме туди, де було поранення.

Лікар оглянув ногу й похитав головою. Він чимось обробив місце удару, де утворилася велика синюшна гематома, і дав направлення у фізкабінет. Усю ніч боліла травмована нога, а ще більше — душа, яка заблукала в темряві, осліпла й не бачила виходу туди, де світло. У те, що саме життя все збалансує, я вже стовідсотково не вірив.

Анатолій Андрійович

Я прокинувся за звичкою рано. Годинник на стіні показував п’яту ранку. У квартирі тиша, до якої я ніяк не звикну. Минув майже рік, як від мене пішла дружина. Тринадцятилітній син Тарас не захотів залишатися зі мною й поїхав із нею до Ростова. Відтоді я не прокидаюся від брязкотіння посуду на кухні, не чую запаху смаженої картоплі. Моє житло поступово перетворюється на типове холостяцьке, і єдиною відмінністю є те, що в мене ідеальний порядок.

Не можу довго ніжитись у ліжку, хоча є така можливість, за звичкою різко підводжуся, спираюся на ногу — і пронизує біль у лівому коліні. Шкандибаю на кухню, ставлю чайник на плиту. За кілька хвилин буде холостяцький сніданок: кава й бутерброд із ковбасою. Знову почало мучити травмоване коліно, а точніше — поранене, яке колись спіймало кулю при затриманні. Лікарі радять замінити розтрощений колінний суглоб на штучний. Напевно, так і зробив би, якби не підломила мене зрада дружини. Я налив окропу в чашку, де на дні вже був розчинний «Нескафе», додав цукру, шматок хліба накрив тонкою скибочкою вареної ковбаси. Мені майже сорок років, із них усе свідоме життя віддав службі в СБУ, дослужився до майора. Можливо, я зірок із неба не хапав, але працював із чистою совістю. Моя вроджена інтуїція ніколи не підводила на службі, а в сімейному житті не спрацювала. Півтора року тому дружина поїхала на зустріч випускників у Ростов до сестри, і я не відчув тоді нічого. Вона повернулася за кілька днів радісна й занадто збуджена, але моя інтуїція нічого мені не підказала. Вона почала часто їздити до сестри, навіть занадто часто, і я не надавав тому значення. Робота, робота й ще раз робота. Вона поглинала мене цілком, до останку, настільки, що я не помічав, як дружина почала приділяти своїй зовнішності більше уваги, оновлювала гардероб і почала уникати близькості. Майор, який розкрив стільки злочинів, був сліпим до того, що коїться в його родині. Зараз я аналізую той час і ловлю себе на думці, що сам себе обманював, заплющуючи очі на те, що відбувалося, не хотів помічати її зради й вірити в неї — так було простіше й легше. Рік тому вона назавжди мене покинула. Син поїхав із нею, і я його не засуджую за такий вибір. Мене ніколи не було вдома вдень, навіть уночі я не завжди був із ними. Я поставив на перше місце службу, на друге — родину й поплатився за це.

Коли мені запропонували піти на службу в ЛНР, я написав заяву про звільнення. Причину вказав поважну — здоров’я, навіть показав картку з рекомендацією лікаря прооперувати хворий колінний суглоб. Для підтвердження цього довелося дістати паличку й прийти з нею, сильно кульгаючи. Насправді ж я залишився для роботи під прикриттям в окупованому Луганську. З того дня я почав жити новим життям, пристосовуючись до звичайних містян, щоб не видати себе необережним словом. Це було нелегко — вивернути своє мислення навиворіт.

Євген