Читати книгу - "Володар драконів"

шкурка тривожно озирнулася. Ніхто з них ще не встиг подумати про те, що золотий дракон, може бути, вже зовсім близько. Але Мухоніжка похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Кропивник зараз далеко, дуже далеко. Хоч я доповів йому про відповідь джина, але… — на його заплаканому обличчі майнула посмішка, — я йому збрехав. Вперше, — він гордо обвів поглядом присутніх. — Вперше у житті я, Мухоніжка, збрехав Кропивнику Золотому.

— Та невже? — уїдливо кинула Сірчана шкурка. — І ти гадаєш, ми тобі повіримо? Чому це ти раптом йому збрехав, коли до цього ти був таким відмінним шпигуном і всіх обвів навколо пальця?

Мухоніжка сердито подивився на неї.

— Вже точно не через тебе! — насмішкувато відповів він. — Чесне слово, я б не став проливати сльози, якби він тебе зжер!

— Та він тебе спочатку зжере! — гаркнула розлючена Сірчана шкурка. — Якщо, звичайно, ти справді йому збрехав.

— Так, я йому збрехав! — сказав Мухоніжка тремтячим голосом. — Я послав його у Велику пустелю, далеко-далеко звідси, тому що… — він відкашлявся і ніяково покосився на Бена, — тому що він хотів зжерти також людське дитя. А юний пан був такий добрий до мене. Без всякої причини. Такий привітний. Зі мною ніхто ніколи так не поводився, — Мухоніжка засопів, витер носа і втупився у свої гострі коліна. А потім додав зовсім тихо:

— Тому я вирішив, що нехай тепер він буде моїм господарем. Якщо, звісно, захоче, — гомункулус боязко подивився на хлопчика.

— Його господарем! Ви тільки послухайте, що він каже! Поганка і дощовик! — Сірчана шкурка презирливо реготнула. — Чи не завелика честь? Щоб ти його потім зрадив?

Бен знову сів на кам’яного дракона і поставив Мухоніжку собі на коліно.

— Облиш цю дурню з господарем, — сказав він. — І перестань називати мене «юним паном». Ми будемо друзями — просто друзями, годиться?

Мухоніжка посміхнувся. Його носом знову скотилася сльоза.

— Друзями, — прошепотів він. — Так, друзями.

Барнабас Візенгрунд, відкашлявшись, схилився над ними.

— Мухоніжко, — сказав він, — а як зрозуміти те, що ти послав Кропивника в пустелю? У яку пустелю?

— У найбільшу, яку тільки зміг відшукати на вашій мапі, — відповів гомункулус. — Розумієте, лише пустеля може затримати Кропивника на деякий час. Адже він… — Мухоніжка стишив голос, наче його господар міг ховатися у чорній тіні, яку відкидала кам’яна баня, — він говорить і бачить за допомогою води. Саме вода надає йому силу і рухливість. Тому я послав його туди, де води найменше.

— Отже, він — Володар води, — тихо сказав Лунг.

— Що? — Барнабас Візенгрунд здивовано подивився на нього.

— Так сказав нам морський змій, якого ми зустріли дорогою сюди, — пояснив дракон. — Що в Кропивника більше влади над водою, аніж у нього самого.

— Звідки вона в нього? — запитала Гіневер, пильно глянувши на гомункулуса. — Ти знаєш, що все це значить?

Мухоніжка похитав головою:

— На жаль, я знаю не всі таємниці, в які посвятив його алхімік. Якщо я або хтось інший з його слуг плюне в воду або кине туди камінь, на воді з’являється відображення Кропивника. Він розмовляє з нами, ніби сам стоїть поруч, навіть якщо він перебуває в цей час на іншому краю землі. Як він це робить, я не знаю.

— Ах ось що ти робив тоді в цистерні! — вигукнула Сірчана шкурка. — Ти мені ще став розповідати, що розмовляв із власним відображенням. Ах ти брехливий, негідний конику! Ти…

— Припини, Сірчана шкурко, — перебив її Лунг. Він подивився на гомункулуса. Той зніяковіло опустив голову.

— Вона права, — пробурмотів він. — Я дійсно говорив тоді з моїм господарем.

— Ось і продовжуй у тому ж дусі, — сказала Зібеїда Халіб. Мухоніжка здивовано обернувся до неї. — Може, ти зумієш сам виправити наслідки своєї зради, — пояснила фахівець із драконів.

— Так, я теж про це подумав, Зібеїдо! — Барнабас Візенгрунд вдарив кулаком по долоні. — Мухоніжка міг би стати чимось на зразок подвійного агента. Що ти про це думаєш, Віто?

Його дружина кивнула:

— Непогана думка.

— Подвійний агент? Що це таке? — запитала Сірчана шкурка.

— Це дуже просто! Мухоніжка прикидається, ніби він, як і раніше шпигун, Кропивника, — пояснив їй Бен. — А насправді він буде лише нашим шпигуном. Розумієш?

Сірчана шкурка тільки скривилася у відповідь.

— Звичайно! Мухоніжка міг би й далі збивати його зі сліду! — вигукнула Гіневер. — Ну то як, ти згоден? Я маю на увазі, це не дуже небезпечно?

Мухоніжка похитав головою.

— Не в цьому справа, — відповів він. — Боюся, що Кропивник давно вже знає, що я його зрадив. Ви забули про круків.

— Та вони ж тепер раки, — Сірчана шкурка презирливо махнула рукою.

— У нього не два круки, мордо волохата! — різко відповів Мухоніжка. — Наприклад, той, з яким ти погралася в камінчики над морем. Він до цього возив мене на собі і був вже без того налаштований недовірливо. Твій камінь його, я думаю, сильно розлютив.

— Ну то й що? — гарикнула Сірчана шкурка.

— У тебе що, в голові справді саме лише хутро? — крикнув Мухоніжка. — Тобі не спадає на думку, що, розсердившись, він, швидше за все, полетів до мого колишнього господаря? І