Читати книгу - "Палац Посейдона"

в її очах згасло. Здавалося, що робот заснув. Товсті кабелі, що тяглися до трансформаторів, стирчали із «наплічника» на спині робота й робили його схожим на величезну ляльку-маріонетку. Мабуть, велетень витратив усю свою енергію під час нічної операції й тепер потребував підзарядки.

При яскравому світлі могутній робот справляв іще значніше враження. Сама лише його голова мала кілька метрів у діаметрі. Нижня щелепа нагадувала ківш парового екскаватора, а обшивка, що подекуди була вкрита іржею, виглядала так, ніби вкрилася червонуватим мохом.

Пересувний трап давав змогу підніматися до грудей велета. Незнайомець, який їх супроводжував, зійшов по трапу і натиснув кілька кольорових кнопок на передній панелі робота.

Люк із шипінням відчинився. Потім відкинувся двометровий лист грудної обшивки машини, утворивши свого роду місток між пандусом і її нутрощами. Звідти, одне за одним, з’явилися четверо людей. Невпевнено ступаючи, вони проминули сталевий місток і рушили до бранців із «Каліпсо», щоб приєднатися до них.

Норвежцю знадобилося всього кілька секунд, щоб зрозуміти, хто вони, ці четверо…

Сліпучо-біле світло проникло всередину їхньої гумово-сталевої в’язниці. Одна зі стін раптом відкинулася. Оскар обережно визирнув назовні, а потім зробив крок уперед.

Звідси вниз вів трап, а за ним, просто у хлопця під ногами, було видно величезний заводський цех, що гримів, гуркотів і чадів. Він зробив кілька кроків, невпевнено ступаючи закляклими ногами, і безпорадно закліпав очима, озираючись навколо. Раптом до нього долинув відчайдушний крик, сповнений радості, — і Оскар побачив, що до підніжжя трапа щодуху мчить білява дівчина. Наблизившись, вона так стрімко схопила його в обійми, що ледве не перекинула на підлогу.

— Оскаре!

— Шарлотто?

— Хвалити Бога, ви живі! А ми вже й не сподівалися… — Дівчина пригорнулася до його грудей, і Оскар відчув, як вона здригається всім тілом.

До такого вибуху ніжних почуттів він був не готовий і зовсім розгубився.

Нарешті Шарлотта розімкнула обійми. Її щоки були мокрими від сліз.

— Я така рада… — Вона поцілувала юнака в щоку, а потім по черзі розцілувала дядька, мсьє Рембо і Океанію.

— Я знала, що це не кінець, що ми ще побачимося на цьому світі… — Еліза притиснулася до Гумбольдта і ніжно торкнулася його губ своїми губами. — Як же вам удалося врятуватися?

— Це довга і неймовірна історія, — відповів учений. — І я неодмінно розповім вам усе, але не зараз. Перш за все, я хотів би зорієнтуватися в обстановці і з’ясувати, куди поділася решта людей із команди «Каліпсо».

— Живими залишилися тільки ті, кого ти бачиш перед собою, — відповіла Еліза. — Всі інші, на жаль, загинули.

— Як? І капітан, і штурман, і другий помічник?

Жінка скорботно кивнула.

— Неподобство! — Гумбольдт аж із лиця змінився. — Я маю терміново поговорити з кимось із тутешніх мешканців. Хто привів вас сюди?

Еліза відступила на крок і вказала на голомозого чоловіка, затягнутого в чорну шкіру.

— Цього пана звати Каліостро. Він стверджує, що є уповноваженим імператора Іскандера. Це поки що все, що ми знаємо.

Із високо піднятою головою Гумбольдт попрямував до представника місцевої влади. Він височів над Каліостро на цілу голову, але того ця обставина, здавалося, аніскільки не турбувала.

— Напад на мирне дослідницьке судно у нейтральних водах суперечить усім нормам морського та міжнародного права, — крижаним голосом промовив Гумбольдт. — Більше того: це дорівнює проголошенню війни. Я хочу знати: хто за всім цим стоїть! Хто ви такий і чиї накази виконуєте? Що це за дивовижні споруди й чому нас викрали? Негайно відповідайте або, присягаюся, вам доведеться про це дуже пошкодувати!

Тон, що ним було вимовлено ці слова, примусив Оскара здригнутися. Ніколи ще він не бачив свого господаря таким розлюченим.

Каліостро незворушно, наче робот, втупився в нього очима.

— Ви і є проводирем цієї жалюгідної купки порушників закону?

— Саме так!

Чоловік обійшов навколо Гумбольдта, роздивляючись його, неначе рідкісну комаху. Оскар помітив, як учений гнівно стиснув кулаки.

— Гаразд, — голомозий чоловік зупинився перед ученим. — Як керівник цих людей ви маєте право на те, щоб отримати деяку інформацію. — Він злегка вклонився. — Як вам уже повідомили, моє ім’я — Каліостро, я мажордом його величності Іскандера Першого, володаря Медитерранії. Ви вторглися на територію володінь його величності, хоча вам давно мало стати зрозумілим, що це — заборонена зона.

— Іскандер? — грізно вигукнув Гумбольдт. — Хто він такий і чому надсилає до мене своїх лакеїв? Я вимагаю негайної аудієнції, щоб заявити протест із приводу принизливого поводження з нами!

— Ви не маєте права чогось вимагати, — прорипів Каліостро. — Його величність прийме вас, коли сам забажає. А до того моменту ви перебуватимете під арештом.

— А що там відбувається з нашим кораблем? — Гумбольдт указав у той бік, де дрони патрали бідолашну «Каліпсо». — Ви не маєте ніякого права демонтувати його. Це все ж таки…

— Ваше судно віднині належить його величності й буде утилізоване, тобто перетвориться на сировину.

— Утилізоване? — Обличчя Іполіта Рембо взялося червоними плямами, а чубчик на потилиці став дибки. — Ви хочете сказати, що мій корабель перетвориться на металобрухт?

Мажордом кинув у його бік холодний погляд.

— Хто ви такий?

— Іполіт Рембо, конструктор і будівничий «Каліпсо»! — Інженер гордовито випнув груди, ніби на військовому параді.

— Тоді вам краще було б узагалі помовчати, — відрізав Каліостро. — Припиніть балачки й повертайтеся до своїх супутників!

— Це обурливо! Я бажаю знати, що саме ці автоматичні бляшанки роблять із моїм кораблем!

— Із вашим кораблем? — Каліостро не звернув ані найменшої уваги на напад шаленої люті, що охопив Рембо. — Ви, здається, трохи недочуваєте. Корабель віднині належить