Читати книгу - "Діти морських туманів"

не пішов. Він огляне вас перш ніж поїде з роботи.

Я перехопила змучений і тривожний погляд Крістіни.

— Він збирається їхати? Але ж, коли… Я думаю, це почнеться дуже скоро…

Санітарка нічого не відповіла. Усі ці запитання, сповнені нетерпіння й страху, вона чула вже сотні разів. Я нервово повкидала в шафу все, що було у валізі: одежу Крістіни, кілька пелюшок, чотири крихітні дитячі сорочечки, одеколон…

Невже це можливо, що от зараз, в оцій колисці… Так, так, безперечно, бо санітарка взяла одну з сорочечок, загорнула всередину її рукавчики, розклала на столі більший сповиток, ще дві пелюшки згорнула гострими кінцями всередину. Потім підійшла до колиски, старанно згорнула простирадло, ковдру, покрила подушку ще однією пелюшкою.

— Ось так. Тепер усе готове для немовлятка, — промовила вона.

І жінка вийшла з палати, широко всміхнувшись Крістіні.

Слово «немовлятко» вона сказала так, наче дитя, з усіма своїми людськими особливостями, було вже тут… Так, вона, певно, любить цих діток, дарма що іноді поводиться трохи суворо й грубувато з їхніми мамами.

Чому ж таке хвилювання пойняло мою душу, таке непереборне бажання повстати проти реальної дійсності? Бо ж це дуже проста реальність повсякденного життя, яку я побачила там, коли Крістіна, стискаючи мою руку своїми холодними пальцями, казала покірливо-мужньо:

— Не хвилюйся, Фанні. Все буде гаразд.

— Ти певна?

— Ну, звичайно… Аякже… Хочу тільки, щоб скоріше прийшов лікар.

— Ти й справді не хочеш, щоб ми зараз же сповістили Давіда?

— Ні в якому разі! А ось і лікар. Не кажіть нічого заздалегідь Давідові,— знову повторила вона твердим голосом. І поміж двома хрипкими зітханнями Крістіна ще встигла шепнути мені на вухо:

— Хлопчик чи дівчинка народиться, що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…

Тільки згодом, уже після пологів, позбувшись нарешті тягаря невимовної тривоги, яка стискала мені груди, я збагнула — з почуттям глибокого зворушення — те, що хотіла висловити цими простими словами Крістіна: «Що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…» Скільки ж спокою й надії принесло з собою це крихітне малятко… Паскаль, маленький вісник життя і відродження…[18]

Санітарка, за розпорядженням лікаря, провела Крістіну до пологового залу.

— О, та ви не гаяли марно часу! — коротко констатував лікар, оглянувши її.

«От бачите…» — хотілося мені сказати.

Та почуття заспокоєння тривало недовго, воно враз розвіялося, коли я побачила, як Крістіна повільно йде від мене, така втомлена й самотня, немов приречена на смерть.

«Ну, Фанні, не роби з усього трагедій!» — сказав би мені Ян.

Санітарка не дозволила мені увійти до пологового залу.

— Не можна вам заходити.

Справді, я б була там тільки зайвим клопотом, заважала б своїм глухим хвилюванням, яке дедалі зростало. Отож я лишилася сама в коридорі — чекала.

Поруч зі мною стояв біля стіни довгий візок на колесах, а в кутку, на підлозі,— кілька ваз із гвоздиками, трояндами та гладіолусами. Але я бачила все це ніби в тумані. Так само наче з туману долинули до мене чиїсь кроки, і переді мною виринув Ян.

— Ну, — промовив він боязко, — як? Мені не було чим його заспокоїти.

— Не знаю.

Я схопила його за руку і щосили стиснула її.

— О Яне, — пробурмотіла я, — мабуть, усе-таки краще було б сповістити Давіда.

Хоч як він намагався приховати свою тривогу, я відчула, що він теж хвилюється.

— Я поставив машину на подвір'ї клініки, — сказав він скоромовкою. — Марінетта спить. Треба час від часу поглядати на неї.

Минали хвилини… У сусідній кімнаті закричало немовля. А Крістінине немовля, чи й воно теж закричить колись? Хвилини, здавалося, спинились. Ніч розітнули удари дзвону на дзвіниці: чи він коли-небудь скінчить вибивати свої дванадцять ударів?..

— Фан, Фан, послухай мене! — Ян витер дві сльозини на моїх щоках. — Крістіна ж там не сама. Біля неї лікар, медсестра. І потім, так треба…

— Що треба? Ні, я не хочу, не буду…

— Фан, і для тебе теж прийде колись ця година. — Голос Янів бринів ніжно, переконливо. — Ти б'єшся з примарами. Через те й боїшся. От Крістіна — та бореться зі справжнім стражданням, і вона переможе в цій боротьбі.— Голос йому на мить урвався, забринів зовсім тихо, майже сором'язливо, і я відчула, як його рука гладить мою. — І ти теж переможеш у цьому, от побачиш…

Потім він лагідно підняв моє обличчя вгору, зазирнув мені в очі й тихо закінчив:

— Ну, годі, Фанні, моя хоробра дівчинко, з цієї миті… Повір мені, ця ніч буде найпрекраснішою з усіх, що ми пережили, відколи познайомилися.

І, наче у відповідь на його слова, двері розчинилися. До нас долинув голосний крик новонародженого. Я випросталася, завмерла.

І почула спокійний голос медсестри:

— Все скінчилося дуже швидко, от бачите. Менш ніж три чверті години…

Невже це правда, правда?

— Чудовий хлопчик, — додала жінка.

Серце моє мало не вистрибувало з грудей. Я схопила Янову руку, а тим часом до нього підійшла медсестра:

— Батько дитини… ви?

Коротка мить збентеження, — йому наче перехопило дух, як у людини, вибитої із сідла. Та він одразу опанував себе, обняв мене за плечі, пригорнув до грудей:

— Батько? Ні. Ще ні… — Потім, лукаво підморгнувши мені одним оком, додав: — Але це ще прийде!..

* * *

Які ж вони були дивні, ці перші хвилини без усяких кордонів і перепон у нашому житті. Марінетта — хіба ж я не обіцяла доглянути її на час пологів Крістіни? —