Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ніби відчувши Юркову зацікавленість, Маєр заговорив непевним голосом:
— Про існування скарбниці пана Хоткевича у глибокій, закинутій штольні повідомила людина, яка підтримує певні стосунки з моїми супротивниками. Можлива провокація. І тут треба бути обережним. Необхідно перевірити цю людину. На це потрібен час. Послати на пошуки таємничої штольні солдатів — неможливо. Таємниця стане відома багатьом. І всі ті скарби для нас будуть втрачені. Отже мусимо діяти обачливо і продумано. Я з часом пошлю тебе до цієї людини. Нам необхідно більш докладно довідатися про її таємницю і вже тоді робити певні висновки. Звичайно, — продовжував Маєр, — справа це ризикована, але ми мусимо ризикувати. Коли я дещо виясню, то ми повернемося до цієї розмови.
Другого дня вранці Юрко з Свічкою поїхали в Київ. Вартові на пропускному пункті уважно оглянули вантаж, перевірили перепустки — і підняли смугастий шлагбаум. Київ все більше скидався на вимерле, пустельне місто. Зрідка з'являлися на вулицях одинокі перехожі, здебільшого жінки та діти, і тут же зникали. На обличчях киян лежав вираз відчаю, тривоги, приреченості. Патрулі перевіряли документи. Досить було вийти на вулицю без аусвайса, як людина потрапляла в поліцію і її відправляли на роботу в Німеччину. Якщо ж на когось падала підозра, що він підпільник або допомагає партизанам, — людина підлягала розстрілу без суду та слідства. Її вивозили в страхітливий Бабин Яр — і знищували. Чимало будинків стояли порожні. Німо поглядали на вулиці чорними проваллями вікон.
— Куди будемо їхати? — запитав Свічка. — До знайомих?
— Ні, на цей раз до знайомих не поїдемо, — відповів Юрко. — Зразу, Тимофію Сергійовичу, катайте на Щекавицьку.
— Як так — то й так, — без зайвих розпитувань погодився лісник.
Невдовзі зупинилися біля знайомих червоних воріт, постукали дерев'яним молотком у грубезну дубову хвіртку. На вулицю вийшов господар будинку Тимофій Степанович Гутник, привітався, відчинив ворота.
— Заїжджайте, панове, розпрягайте коні, і будемо вечеряти. Товар привезли?
— Дещо привезли, — одказав бадьоро Свічка, — хоча й не так багато, як думали.
Лісник закотив у сарай воза, погодував коней, подав господарю чималий кошик.
— Це вам, — пояснив, — передача від Петровича. Трохи борошна, масло, два шматки сала, сушена риба.
— Спасибі, — зрадів господар, — передайте Петровичу мою велику подяку. Спасибі, що нас Не забуває.
Після вечері Юрко сказав Гутнику, що він має наказ зустрітися з Композитором і вияснити важливу справу.
— Організуємо тобі зустріч, — пообіцяв Тимофій Степанович, — тільки завтра під обід. Раніше не вийде. А як у вас перепустки?
— На три дні.
— Тоді порядок. Дуже німець узявся зараз за нашого брата, — бідкався господар, — облава за облавою, провокація за провокацією. Просто скаженіє гестапо. І кожної ночі везуть арештованих на розстріл. Вигибає Київ.
Зранку Тимофій Степанович старанно поголився, одягнув сірий, приношений костюм і пішов шукати Композитора. Повернувся він додому під обід з молодим білявим чоловіком, невисоким на зріст, з якимось невиразним, непримітним обличчям. Ніколи б Юрко не подумав, що цей чоловік працює в підпіллі, виконує важливі й небезпечні завдання. Господар явки познайомив з чоловіком Юрка та Свічку, сказав жартівливо:
— Оцей молодий пан, — і він пучкою показав на Юрка, — хоче придбати піаніно чи рояль. І тут, Степане, потрібна твоя допомога. Порадь йому, будь ласка, як краще вибрати потрібну покупку. Я б сам порадив, але в музиці мало розуміюся. Якщо купити балалайку — дам гарну пораду, а піаніно — не берусь.
— Доведеться мені давати консультацію, — посміхнувся білявий, — піаніно зараз легше купити, ніж буханку хліба. Давай, хлопче, — звернувся він до Юрка, — кажи, що хочеш придбати.
— Мені доручено, — відповів Юрко, — говорити з вами один на один.
— Он як! — здивувався Тимофій Степанович. — Секрет! Тоді йдіть, добрі люди, в сусідню кімнату і домовляйтеся про свої справи.
Юрко зайшов з білявим в невеличку ошатну кімнату з одним округлим віконцем, посеред якої стояв стіл, засланий барвистою скатертиною.
Чоловік сів на стілець, допитливо зиркнув на хлопця. Юрко назвав пароль. Білявий довірливо посміхнувся, і обличчя його зразу змінилося, очі ожили, засяяли.
— Степан Кравчук! — подав руку, відповів на пароль. — За чим приїхали?
Він очікувально дивився на Юрка, чекав його відповіді.
— Я маю завдання, — почав Юрко, — розпитати вас докладно про дії під селом Зелений Гай, в якому ви ледве не захопили в полон бригаденфюрера фон Лау.
— І за цією розповіддю, — трохи дивуючись, запитав Кравчук, — тебе, хлопче, послали в Київ?
— Послали, — підтвердив Юрко, — і дуже просили, щоб ви розповіли все докладно і головне — точно. Ніяких домислів, наказано, не допускати.
— Пізнаю Петровича, — приязно посміхнувся Кравчук. — Якщо є така потреба — розповім. Вершина даремно посилати зв'язкового не буде.
Чоловік на хвилю замислився, мабуть, пригадував давню, напівзабуту подію.
— Трапилася ця подія, — почав він, — місяців чотири тому. Підпільники повідомили наш загін, що в Білу Церкву їде на нараду німецький генерал. І він буде обідати в селі Зелений Гай. Я в той час був у загоні. Мені й доручили з групою партизан трохи пополохати цього генерала. Кілометрів за чотири від села влаштували засаду. І дійсно, о дванадцятій годині з'явився на шляху бронетранспортер з автоматниками, а за ним чорний «опель». У бінокль я добре роздивився, що разом з водієм сидить пикатий німець у генеральському мундирі. Хто він — не знали. Мали наказ взяти живим. Гранатами підірвали бронетранспортер, знищили автоматників. Я власноручно застрелив водія легкової машини. Думали, що «опель» опиниться в кюветі — і генерал потрапить у полон. А тут вийшло зовсім інакше. Генерал схопив кермо, надав газу і дременув крізь нашу засаду. Стріляли ми по машині, били, як кажуть, прямою наводкою, а генерал — утік. У сорочці, мабуть, родився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.