Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

цей німець. Вибрався на трасу і не було на ньому жодної подряпини, а машина, як те решето, — пробита кулями. Пізніше нам стало відомо, що ми ледве не захопили в полон начальника фашистських розвідувальних шкіл бригаденфюрера фон Лау. Оце і вся історія, — закінчив свою розповідь Кравчук, — не зумів я виконати бойове завдання, випустив того клятого генерала з своїх рук.

— Мені наказано, — озвався Юрко, — уточнити, чи виїхав на трасу генерал фон Лау один чи з ним ще були якісь гітлерівці.

— Нікого більше не було, — впевнено відповів Кравчук, — він, фон Лау, і забитий водій. Тут уже я не промахнувся, недаремно перед війною з відзнакою закінчив снайперську школу. Тільки що тепер про це згадувати. Генерал утік, випорснув, як той в'юн, з наших рук.

— Спасибі вам, Степан… — затнувся Юрко.

— Єгорович, — підказав Кравчук.

— Спасибі, Степан Єгорович, за розповідь, — подякував Юрко, — правда, я мушу ще вас запитати: скільки партизан брало участь в засаді на генерала і де вони зараз перебувають.

— Скільки? — запитав Кравчук. — Зараз скажу. Було нас десять чоловік. Я з своїм напарником повернувся в Київ. Троє загинули. А останні, мабуть, в загоні…

Кравчук зацікавлено зиркнув на Юрка, запитав:

— Навіщо ці дані?

— Не знаю, — знизав плечима Юрко, — мені ніхто нічого не пояснював. Наказали розпитати, а навіщо — не моя справа.

— Зрозуміло, — кивнув головою Кравчук, — ще що скажеш, товаришу?

— Є прохання, — повідомив Юрко, — всіх партизан, які брали участь в засаді на генерала фон Лау, попередити, щоб вони нікому жодним словом не обмовилися про цю операцію. Хай вони на місяць, на два взагалі забудуть про неї.

— Зрозуміло, — знову кивнув головою Кравчук, — передай, що прохання буде виконано. Тут уже ніякого промаху не буде. Все зробимо. Постараємось дізнатися й про ваших підпільниць, яких мають привезти незабаром до Києва.

Уранці поїхали на ринок. На широкому майдані було людно, гамірно. Люди щось продавали, прицінювалися, щось шукали. Найлюдніше було там, де продавали хліб, житні коржики, чорні, як земля, пиріжки з картоплею та горохом, пшоно, саморобні цукерки, сірі сухі галети.

Свічка виміняв за борошно два кілограми солі, краму, камінців для запальнички. Розглядаючи шматок ситцю, пояснив Юркові:

— Оксані треба, зовсім обносилася дівчина. Ходить в латаній-перелатаній спідниці, а кофта зовсім розлізлася. Ще б на чоботи треба було купити товару, так купило притупило. Комендант Штарк дозволив провезти в Київ десять кілограмів борошна. І то допитувався, звідки в мене стільки збіжжя, чому я не здав його в гамазей. От і побоявся більше брати. І жінці ще треба хустку купити, — бідкався лісник, — бо як настане зима — то нема в чому й на подвір'я вийти. Були гарні хустки — позабирали німці минулої зими. Зайшли в хату, хапають все, що під руку попало — і на себе тягнуть. Позапиналися в хустки — і поїхали. А нам тепер хоч скач, хоч плач, хоч кукурікай.

— Так я вам дам, Трохиме Сергійовичу, тисячу марок і три кусні сала, — заспокоїв Свічку Юрко, — чого ж ви раніше не сказали, що вам Штарк не дозволив брати припаси в Київ? Він і мене запитував, звідки маю стільки борошна, а я відповів: гер Маєр видав нам пайок.

Юрко відрахував лісникові гроші, дав три шматки сала, подумав і дістав з плетеного кошика чималу банку меду:

— Ідіть, Трохиме Сергійовичу, торгувати. Придбаєте, що вам треба, а потім і я скуплюся, бо теж дещо хочу привезти своїм.

Лісник швидко скупився, сказав Юркові зраділо:

— Добре торгувати, як є за що купувати. Накупив всілякого лахміття. Тепер і зима не страшна. Навіть собі чоботи виторгував.

Лісник дістав з торби нові чоботи на жовтій бланковій підошві, задоволено посміхнувся:

— Маю солодкі чоботи. Віддав за них банку меду. Гарний на них товар — довго йому зносу не буде.

Лісник сховав чоботи в торбу, порадив Юркові:

— Тепер ти йди, та будемо й додому рушати. Не хочеться мені десь на ночліг зупинятися. Коні в нас добрі — до смерку будемо на місці.

Під старим великим рундуком Юрко побачив гурт дітей та Двох огрядних есесівців. Один з них тримав фотоапарат і раз у раз клацав ним, робив знімки, схвально похитував квадратною рудою головою.

Юрко підійшов ближче. На землі лежала розстелена газета, а на ній рівними, акуратними купками виднілися цукерки, печиво, шматочки хліба, тоненькі кружальця сухої червонястої ковбаси. Німець підвів до газети з наїдками худющу дівчинку років шести-семи і, показуючи на цукерки рукою, промовляв:

— Це все твоє! Чуєш, твоє! Скільки зможеш з'їсти — їж! А їм, — німець тицьнув пальцем у бік голодної дітлашні, — нічого не давай! Хай вони дивляться, як ти будеш їсти! І хай вони ковтають слину, бо вся ця їжа належить тільки тобі.

Дівчинка відверталася, намагалася не дивитися на ковбасу та цукерки, стояла, як закам'яніла, і не відважувалася доторкнутися до есесівського подарунка. Інші діти, як зачаровані, дивилися на їжу, і очі їх горіли голодним блиском.

— Так ти не хочеш покуштувати моїх цукерок? — запитав німець. — Бо ти, мабуть, зовсім не голодна. Тоді я заберу свій гостинець, а тобі залишається тільки ковтати слину…

Фашист висипав їжу з газети в ранець, сказав солдату з фотоапаратом:

— Ходімо, Курт, тепер ти можеш послати в газету знімки, як німецькі солдати віддають свій пайок дітям, які мешкають на окупованій території.

Німці, перемовляючись між собою, пішли з базару. Дітлахи тісним колом обступили мовчазну, насуплену дівчинку.

— Ех ти, — сказав один хлопчик, — чого ж ти не взяла хоча б шматочок хліба? Ти ж два дні нічого не їла!

Дівчинка нічого не відповіла, і раптом по її блідому, змарнілому личку потекли рясні сльози.

— Правильно зробила, Надійка, — заспокійливо озвався ще один хлопчик, — як же вона могла брати в німців цукерки, як її тата недавно розстріляли?..

Юрко повернувся до воза, взяв дві