Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

з наполегливістю непоступливого закоханого і любив її з вірністю найкращого з-поміж чоловіків. Саме таким я хотіла його запам’ятати, а не тим злостивим дідом, на якого він перетворився.

Агонія Хосе Антоніо була болючою, бо він жахався смерті й опирався їй довгі тижні. Ми всі страждали у ті дні, коли він будь-що намагався дихати з хриплими руладами в грудях, чіпляючись за життя, скаржачись і ремствуючи, поки ще мав голос. Ми відчули полегшення, коли він нарешті, виснажений, здався, та коли я побачила його, холодного і штивного, пожовтілого, як усі мертвяки, мене наче громом вдарила згадка про те, ким він був у моєму житті і чим я йому завдячую. Я майже не спілкувалася з іншими своїми чотирма братами, які померли ще кілька років тому, але Хосе Антоніо був розлогим деревом, яке давало мені затінок і захист, відколи я народилася: він узяв мене під свою опіку з того далекого ранку, коли я знайшла в бібліотеці нашого батька.

Через рік прийшла черга Джозефіни Тейлор, яка покинула нас із властивими їй гарними манерами і скромністю. Вона не хотіла завдавати клопотів. Якийсь час вона боролася з раком, який, на її думку, був наслідком тієї пухлини розміром з помаранчу, яку вона мала колись. Це малоймовірно, бо помаранчу їй видалили в молодому віці, а на рак вона захворіла через пів сторіччя. Вона могла пройти курс хіміотерапії, але вирішила, що без Хосе Антоніо її життя не має сенсу, і у вісімдесят шість років вже почувалася стомленою. Мені здається, що я бачу її такою, якою вона була в її останні дні: бабуся з казок, старомодна й чарівна, яка сидить, поклавши книжку на коліна, бо вже не може читати, а біля її ніг лежить Кріспін.

Ти, без сумніву, добре пам’ятаєш той день, Каміло, бо переживав його в кошмарах, від яких будився з плачем, зажурений, і тільки й міг промовити «міс Тейлор», як ти її завжди називав. Ти вернувся зі школи, як завжди розхристаний, розпатланий і спітнілий, кинув ранець на підлогу і свиснув, підкликаючи Кріспіна, здивований, що він не прибіг тебе привітати. Ти шукав його і кликав. Ми з Етельвіною були на кухні, дивилися телесеріал; ти на бігу поцілував нас і попростував у вітальню. Була зима, надворі було темно і в кімнаті горів камін. Там, у світлі полум’я і настільної лампи, ти побачив міс Тейлор в її кріслі. Біля неї непорушно сидів Кріспін, поклавши свою величезну чорну голову їй на коліна. Відтак ти зрозумів, що сталося.

Четверта частина. Відродження (1983 — 2020)

21

Факунда сповістила мене телефоном ще до того, як новина з’явилася у пресі, загублена внизу сторінки, аби пройти непоміченою. Вона довідалась про це від своїх індіанських родичів, які й далі передавали інформацію з уст в уста, немов естафету, як робили те ще за часів конкісти, п’ятсот років тому. Цензура, така дієва і страшна, не змогла заглушити поголос. Це вперше знайшли тіла зниклих людей: тих, кого не скинули в море і не підірвали динамітом у пустелі, увіпхнули в гірську печеру і завалили вхід.

Французький місіонер та активіст Альбер Бенуа, який жив у глухій місцині, де репресії влади були особливо суворими, на сповіді дізнався про існування масового поховання. То був один із тих священників-дисидентів, які вели лік жертвам репресій, кілька разів його затримували і катували, кардинал звелів йому не здіймати галасу і сидіти тихо, але він не послухався. На відміну від Католицької Церкви в Аргентині, наша не співпрацювала з диктатурою і зберігала хисткий баланс між доносами про порушення і захистом тих, хто кидав виклик режимові. Один з убивць, поліцейський із сільської місцевості поблизу Науеля, який вийшов на пенсію і жив у містечку, розповів Бенуа про те, що зробив, вказав йому місцезнаходження печери на схилі гори в лісистій зоні, і дозволив йому розповісти про це його зверхникам.

Бенуа, перш ніж податися до кардинала, хотів пересвідчитися у правдивості сповіді, тож поїхав на південь. З наплічником на спині, компасом у кишені та прив’язаним до велосипеда кайлом, він вирушив у вказаному йому напрямку, оминаючи поліцейські блокпости. Як тільки населені пункти лишилися позаду, він перестав непокоїтися через комендантську годину, бо дозору не було. Він їхав ледь помітною стежкою, якою вочевидь ніхто не ходив багато років, а коли її проковтнула рослинність, знаходив шлях за допомогою компаса й молитви.

Невдовзі ландшафт змусив його поквапитися і повести велосипед у руках, тож він радів, що настало літо, позаяк у дощ просуватися вперед було б нелегко. У першу ніч він спав просто неба і ще довго йшов наступного дня, поки нарешті знайшов вхід до печери, закладений товстими дошками й камінням, як і вказав йому його парафіянин.

Вечоріло, тож він волів почекати до ранку. Погано розрахував час, який могла тривати його виправа, тому у нього скінчилася невеличка провізія і кілька годин його мучив голод, але він подумав, що трохи посту піде йому на користь. Місцевість була перетятою, зеленою і ще зеленішою, вкритою рослинністю й водоймами. Вода була по­всюди: калюжі, озера, струмки, гірські водоспади, дощова і тала вода. На відміну від тропічної сельви, яку він пізнав замолоду, коли його призначили на кордон Венесуели з Бразилією, цей ліс був прохолодний навіть влітку, а взимку пройти ним могли лише досвідчені провідники.

Повітря пахтіло перегноєм, духмяним листям пралісу, грибами, які росли, причепившись до стовбурів. Іноді вгорі можна було розгледіти на гіллі дерев червоні та білі квіти витких рослин. Увесь день він чув страшний пташиний галас, крик орла, шурхіт звірини у гущавині, але коли впала ніч, усе стихло.

Він відчув себе неймовірно самотнім у цьому безлюдному місці, тож почав вголос молитися: «Я тут, Ісусе, знову вскочив у халепу, бо якщо знайду те, що шукаю, буду змушений не послухатись наказу сидіти тихо. Ти ж розумієш, правда? Не покидай мене в моєму ділі, бо зараз я потребую тебе, як ніколи». Врешті він заснув, тремтячи від холоду, голодний і зболений. Він не звик до фізичних навантажень, єдиний спорт, яким він займався, був футбол з місцевими хлопчиськами, і кожен м’яз його тіла благав про відпочинок.

Із першими променями сонця він напився води і поволі пережував останні мигдалеві горіхи, які у нього залишились. Потім почав перетягувати каміння, корчувати кущі та відривати грубі дошки, які закривали лаз до печери, застосувавши кайло як підвагу. Коли він відірвав останню перешкоду, смородливий подув зсередини змусив