Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Грубіян, хто ж так каже “дякую”?

— Я.

Жанна з цікавістю оглядала хлопця. Нічого так. Він піймав її зацікавлений погляд на собі.

— Артуре, познайомиш мене зі своїми гостями? — запитав він, усміхаючись Жанні.

— Артем, Жанна, Злата... мого батька ти знаєш.

— Дуже приємно, — він сів на табурет, який витяг з-під столу, поруч з Жанною, — Артуре, і мені кави зробиш?

— Сам можеш, — Артур поставив кошик із нарізаним багетом на стіл.

Батько підвівся з-за столу.

— Я піду поговорю з Людмилою, — сказав він і пішов до кімнати з плазмою.

Артур сів біля Злати. Вона перевела на нього розгублений погляд.

— Все добре? — запитав він, і вона кивнула.

— А що у вас за справи в Житомирі? — поцікавився Артем. Запустивши кавову машину і підійшовши до столу, хлопець почав складати собі бутерброд.

— Термінові, — Артур відпив каву.

— А ти чого там у Полтаві так підвис? Казав — на два дні, а вже п’ять точно.

— Я думав, що тобі краще, коли хата вільна.

— Вільна то вільна, але мама переживає, що ти став богомільним, доводиться вислуховувати її причитання мало не щодня. Ледь спровадив її оце на дачу.

— Переживеш, — Артур не дивився на брата, зробив бутер і подав Златі. Артем простежив за ним, перевів погляд на дівчину і, вгледівши її шрами та пошкоджену ліву руку, поморщився, але нічого не сказав.

— Щось ти якийсь злий приїхав.

— Артеме, є питання, котрі потребують негайного вирішення, я не маю ні найменшого бажання зараз щось пояснювати, потім, окей? — він поглянув на брата, і впіймав його погляд спрямований в бік Злати.

— Як скажеш, — погодився той і повернувся до машини по каву. — А як у цих стінах опинились такі милі дівчата, можеш пояснити?

— Піднялись сходами, — сказала Жанна, роблячи й собі бутерброд.

— Вау! Що, правда? — Артем підсів до неї.

— Уявляєш, — Жанна відпила каву, не опускаючи очей під нахабним поглядом Артема.

— Ти не схожа на богомільну, — констатував він.

— Я схожа сама на себе, — Жанна відкусила шматок бутерброда й прищурила сірі хитрі очі.

— Хм… — Артем оцінююче розглядав дівчину. Гарненька.

Злата нічого не їла і не пила, тримала чашку, бутерброд, і не їла.

— Якщо чай гарячий, можна додати лід, — запропонував їй Артур. — Додати?

— Так, можна, — вона кивнула.

Артур підвівся, дістав з морозилки лоток з льодом і поклав їй в чашку декілька кубиків.

— Давай, їж, тобі потрібні сили.

— Нема апетиту…

— Злато, — сказав він суворо.

— Артуре, не нависай, — несподівано встряв Артем. — Ти зараз як проявиш характер, то ніхто тут їсти не зможе в радіусі кварталу ще тиждень.

Злата між тим відкусила трохи від бутерброда. Вона думала про сон і про сестру, про Артура, про його вчинки у всій цій ситуації... Навіювались різні думки.

— Доки ти не поїси — ми нікуди не поїдемо, — звернувся Артур до Злати.

Дівчина розгублено дивилася йому в очі, мало не плачучи. Він не витримав цього погляду, обійняв її за плечі, наблизив до себе і поцілував у чоло.

Артема дуже здивувало таке дійство. Його брови злетіли вгору й обличчя витягнулось, ще ніколи він не бачив такої поведінки брата. Дівчина виглядала дуже… дивно. Можливо, колись вона й була симпатичною, але всі ці рубці і покалічена рука викликали у Артема неприйняття. Що Артур у ній знайшов? Злата… Стоп. Таке ім'я було в дівчини, яка йому подобалась і яка померла. Так він хотів назвати доньку, про яку мріяв, а може й досі мріє. Мабуть, саме через ім’я він так прикипів до цієї покаліченої дівчини. Схоже, у брата почалися проблеми з головою...

— Пробач. Але тобі треба сили. Давай, їж… — сказав Артур Златі і та потроху почала їсти.

Повернувся Олексій.

— Там на місці Вадік вже про все домовився, зараз будуть починати, — сказав Олексій.

— Добре, — Артур кивнув. — Що Люда?

— Сказала, що зробила те, що ти просив, і щоб ти її набрав, а я сказав, що коли повернемось з Житомира — поговорите особисто.

— Добре, дякую, — Артур відпив каву, — давайте трохи швидше й поїдемо.

Артем не розумів, про що мова і, знаючи характер брата, зайвих питань не ставив, але дівчина в кутку столу його напружувала. ЇЇ зовнішній вигляд викликав відразу у Артема: йому було неприємно просто дивитися на неї, про дотик, навіть просто при вітанні чи прощанні, взагалі не може бути й мови. Як Артур може обіймати й цілувати її??? Божевілля якесь…

Красень і чудовисько. Що в ній особливого? Адже дівчата вішаються на брата пачками і раптом “ОЦЕ”. Така, як вона, не пара його брату.

Злата відчувала на собі незадоволений погляд Артема і намагалася не дивитися на хлопця. Як він, на неї дивилася більшість людей, і вона їх розуміла, адже приємніше дивитись на когось гарного і прекрасного, а не на каліку. От тільки він не хтось там. Артем — брат Артура, частина його сім’ї, а це віщувало проблеми…