Читати книгу - "На краю ненависті, Уляна Пас"

- Не можу додзвонитись до Яна, - зітхнув у слухавку. Схоже, сьогодні і він втратив увесь свій веселий запал. 

Час наближався до вечора, а телефон Яна мовчав. Я не могла зрозуміти, чому він його вимкнув. У голову почали закрадатись страшні думки. І тільки повернувшись додому, я змогла трішки відволіктися, коли Макс і Маша взяли мене у свої ігри. 

- Ти сьогодні мовчазна. Сталося щось? - запитала Маша через деякий час. - Ян тебе образив?

- Та ні, маленька. Просто втомилася трохи, - усміхнувшись, заправила дівчинці пасмо волосся за вушко. 

Коли мама покликала усіх вечеряти, я поспішила у свою кімнату, щоб переодягнутися і вкотре набрати номер Яна. Затамувавши подих, слухала довгі гудки і відраховувала секунди до того, як він візьме слухавку. 

Залишивши телефон у кімнаті, я поспішила в душ. Хотілося хоча б трохи освіжити тіло та розум перед тим, як Ян все-таки з'явиться. 

Коли ж повернулася у кімнату і побачила кілька пропущених викликів від Марка, серце забилося частіше. Навіть руки почали тремтіти і не з першого разу вдалося набрати його номер.

- Аміно, ти куди зникла? - стурбований голос Марка змусив мене хвилюватися ще більше. 

- Я в душі була. Є якісь новини? - голос тремтів і почути наступні слова було дуже важко. 

- Операція минула добре, - відповів Марк, і я одразу ж видихнула з полегшенням. - Але... я маю дещо тобі сказати. Давай я під'їду. 

- Я сама, - вигукую нервово. Тон Марка все ще лякає мене, тому зараз буде добре трохи провітрити думки. - Кажи куди.

Марк якось неохоче називає мені адресу свого заміського клубу, і я швидко одягаюся. Плюю на те, що волосся все ще мокре, поверх футболки одягаю куртку і стрімголов мчу на перший поверх. 

Мама грається з малими у вітальні, і я, не прощаючись, покидаю будинок. Серце гупає так, наче збирається вистрибнути з грудей. Намагаюся заспокоїтися, адже сідати за кермо в такому стані буде важко. Та чомусь їхати автомобілем не хочеться. Мені потрібна швидкість і вітер на шкірі, щоб прийти до себе. 

Застрибую на мотоцикл, одягаю шолом і покидаю територію будинку. На вулиці темно, але мене це не бентежить. Покидаю межі міста доволі швидко, адже в таку пізню пору дороги майже порожні. 

Коли ж відчуваю вібрацію у кишені, доводиться пригальмувати на узбіччі. Можливо, це Ян, а проґавити дзвінок від нього не хочу. Та коли дивлюся на екран і бачу, що телефонує Альбіна, стає недобре. 

- Слухаю! - вирішую все ж таки відповісти.

- Аміно, можеш мене привітати! - радісно заявляє сестра, а у мене таке враження, що земля сколихнулась під ногами. 

- З чим? - зціпивши зуби, запитую. 

- У нас з Яном буде дитина!

Мені здається, що цими словами сестра вбиває мене наповал. Серце підстрибує мало не до горла і падає кудись далеко вниз. Стискаю телефон настільки міцно, що чутно хрускіт. Слів немає, як і бажання щось робити.

- Знаю, що ти шокована, чесно кажучи, я також. Але ж це чудова новина, хіба ні? - продовжує заливати Альбіна. - Сподіваюся, що тепер ти відступиш. Не залишиш же ти власного племінника чи племінницю без батька. До речі, Янчик уже в курсі, і ми помирилися. Якщо не віриш, зараз скину тобі доказ. 

Альбіна сама завершує дзвінок, а я продовжую сидіти на мотоциклі, наче вкопана. Не знаю, скільки минає часу, мить чи вічність, коли телефон сповіщає про вхідне повідомлення. 

Відчуваю, що переглядати його не варто, але палець сам тягнеться до екрана. І коли повідомлення відкривається, мій світ остаточно розбивається на шматки.

На фото Альбіна поряд з Яном. Він спить на ліжку, а вона поряд з ним, усміхнена і щаслива.

Виходить, вона зараз там. Полетіла до нього в Мюнхен, щоб розповісти чудові новини. Напевно, саме про це збирався сказати мені Марк. Тільки от майбутня матуся його випередила.

З горла виривається перший схлип, а за ним і другий. Мені так боляче всередині, наче хтось ріже ножем по живому. 

Так, Альбіна має рацію: я не зможу позбавити дитину батька.

Тут вона переграла мене повністю. Шах і мат, Аміно.

Заводжу двигун і саме в цей час телефон знову оживає. Марк…

Я не готова зараз з ним говорити. Напевно, і двох слів зв'язати не зможу. Саме тому вимикаю телефон повністю, ховаю у кишеню і, зціпивши зуби, повертаюся на дорогу. 

Розвернувшись, прямую у бік міста, адже зустріч з Марком уже не потрібна. Через кляті сльози майже нічого перед собою не бачу. Хочеться зникнути кудись, полетіти на інший кінець світу і забути. 

Напевно, так і зроблю, тому що бачити Яна тепер просто не зможу. Альбіна вагітна. Ян стане батьком. А я... просто зникну, поки є така можливість. 

Схоже, керувати мотоциклом у такому стані було не кращою ідеєю. Коли думки забиті проблемами, неможливо стежити за дорогою. От і я проґавила момент, коли на мене виїхав інший автомобіль. 

Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Лише мить - і біле світло перед очима та… удар. Я навіть не відчула болю, адже всередині і так місця живого не залишилося.