Читати книгу - "Пробуджені фурії"

своєї склянки так, ніби йому не дуже й хотілося.

— Цього разу я втратив усіх назавжди. Яке б там друге життя не дісталося моїй матері — я його пропустив. І вона вирішила відписатися від третього заходу, а тільки організувала собі збереження із вказівками зачохляти її в орендовані чохли на родинні події за списком. Звільнення її сина Арі з карного збереження в тому списку не було, тож я зрозумів натяк. Брат і досі був мертвий, сестра вийшла, поки мене не було, і подалася на північ за кілька десятиліть до того, як я знову вийшов. Не знаю, куди саме. Може, шукати свого батька.

— А родина доньки?

Він засміявся й знизав плечима.

— Донька, онуки. Дядьку, я відстав від них ще на два покоління, тож навіть не намагався наздоганяти. Я просто взяв усе, що мав, і подався з ним геть.

— І що ж ти мав? — я кивнув на нього. — Цього чохла?

— Так, цього чохла. Мені нарешті перепало дещо таке, що можна назвати удачею. Він належав якомусь капітану скатолова, котрого накрили за браконьєрство у морських угіддях Перших родин. Хороший, надійний чохол, добре доглянутий. Прошитий корисний морехідний софт, а ще якась дивна чуйка на погоду. Він ніби намалював мені майбутній кар’єрний шлях. Я взяв позику на корабель, заробив трохи. Узяв більший корабель, заробив ще більше. Узяв «Гайдучу». Маю тепер в Новопешті жінку. Дивлюся, як росте двійко малих.

Я іронічно підняв склянку.

— Мої вітання.

— Так, як я сказав, мені пощастило.

— І ти мені розповідаєш для того, щоб?..

Він нахилився вперед і глянув на мене.

— Ти знаєш для чого.

Я придушив усмішку. Він був не винен, він не знав. Він робив усе, що міг.

— Добре, Арі. От що я скажу, я відлипну від твого вантажу. Я піду рівнішою стежкою, закину піратство й заведу родину. Дякую за пораду.

Він похитав головою.

— Я не кажу тобі нічого такого, чого б ти вже не знав, семе. Просто нагадую, та й усе. Життя, воно як море. У ньому бігає припливна хвиля від трьох місяців, і коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.

Звісно, його була правда.

Але як пророк істини він трохи запізнився.

За кілька годин вечір наздогнав «Гайдучу доньку», що прямувала своїм вигнутим на захід курсом. Сонце розділилося навпіл, наче тріснуте яйце, розійшлося обабіч східного Хотея, і червонясте світло потекло обрієм в обидва боки. Похилий підйом берегової лінії Кошутської затоки вимальовувався масивною чорною основою картини. Високо вгорі тоненький хмарний покрив світився, як повна лопата розжарених монет.

Я уникав передніх палуб, де решта пасажирів зібралася подивитися на захід — навряд чи мене радо привітали б, враховуючи мої сьогоднішні виступи. Натомість я пробрався назад одним із вантажних містків, знайшов драбину й виліз на вантажний контейнер. Там був вузький місток, і я всівся на всю його скромну ширину, схрестивши ноги.

Я не процвиндрив свою молодість так само йолопувато, як Джапаридзе, але результат не надто різнився. Я перескочив пастки тупих злочинів і покарання у збереженні в ранньому віці, але ледь-ледь. На той час, коли я досяг старшого підліткового, я проміняв свої зв’язки з новопештськими бандитами на набір до морської піхоти Світу Гарлана — якщо й бути в банді, то нехай вже в найбільшій на районі, а до морпіхів ніхто не доривався. Якийсь час це здавалося розумним ходом.

Сім однострійних років тією дорогою, і по мене прийшли вербувальники Корпусу. Стандартний аналіз викинув мене на вершечок їхнього короткого списку, і мене запросили зголоситися на посланську обробку. Від такого запрошення не відмовлялися. За кілька місяців я полетів з планети, і тоді почали з’являтися розриви. Якийсь час десь далеко, перенесений голококидком просто в бій десь на Заселених планетах, тоді скількись часу у військовому збереженні й віртуальних середовищах до наступного разу. Час прискорювався, сповільнювався, втрачав сенс на міжзоряній відстані. Я почав забувати своє попереднє життя. Відпустки додому траплялися нечасто і щоразу приносили відчуття недоречності, а це віднаджувало мене від того, щоб повертатися так часто, як я міг би.

Поки я був посланцем, увесь Протекторат був моїм гральним майданчиком — коли вже так, то чом би не побачити якісь його куточки, міркував я собі тоді.

А потім Інненін.

Коли йдеш із посланців, то маєш дуже обмежений вибір подальшої кар’єри. Ніхто не довірить тобі позику, і тобі прямим текстом закону ООН заборонено обіймати посади в корпораціях або на держслужбі. Твій вибір, окрім простої бідності, падає десь між війною і злочином. Злочини безпечніші й простіші.

Разом з кількома колегами, котрі теж вийшли у відставку з Корпусу після провалу на Інненіні, я залишився на Світі Гарлана, крутячись неподалік від правоохоронців і злочинної дрібноти, з якими вони гралися в квача. Ми набивали репутацію, трималися на кілька кроків попереду й змітали всіх, хто стояв проти нас, наче ангельський вогонь.

Моя спроба родинного возз’єднання й почалася погано, а потім взагалі покотилася коту під хвіст. Закінчилося криками й плачем.

Я завинив у цьому не менше за них. Мати й сестри вже стали напівчужими й незнайомими, а спогади про зв’язок, що колись нас поєднував, розмилися до нерозбірливості, ставши тлом для яскравих і чітких спогадів з посланської пам’яті. Я не слідкував за ними, не знав, на якому вони світі. Найпримітнішою новиною був материн шлюб із вербувальником Протекторату. Я зустрівся з ним тільки раз і зразу захотів убити. Певно, почуття було взаємне. В очах родини я переступив якусь межу. А ще гірше було те, що вони мали рацію — ми розходилися тільки в тому, де саме проходила та межа. Для них вона намертво прилипла до кордону між моєю військовою службою в Протектораті й переходом у несанкціоновану діяльність з метою збагачення. Для мене вона пролягала в якомусь менш визначеному періоді під час служби в Корпусі.

Але хіба ж це можна пояснити тому, хто там не був?

Я намагався, але недовго. Очевидний і безпосередній біль, який від цього відчувала мати, одразу змусив мене припинити. Такого лайна їй не треба було.

Сонце на обрії залишило по собі лиш нерозтоплені залишки. Я глянув на південний схід, приблизно в бік Новопешта, де густіла темрява.

Я не заскакуватиму до них по дорозі.

Шкірясте плескання крил біля мого плеча. Я глянув угору й помітив зеленувато-чорного в останніх променях сонця лисокрила, що кружляв над вантажним трюмом, лігши на крило.