Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Розділ 20

Хлопці Касперського все зробили грамотно. Проломили діру тільки проповзти. І місце вибрали зручне — якраз навпроти охоронної вежі. Так що я міг працювати відразу за трьома цілями, навіть не висуваючись.

Ліг зручно, взяв СВД, яку мені знайшов поліцмейстер. Прицілився… Хоч я ні разу не снайпер, і досі ніколи не стріляв з такої «бандури», Сприйняття та Робототехніка не підвели і цього разу. У верхній частині вежі чітко підсвітився невеликий, з долоню, зеленувато-жовтий кружок — Блок наведення.

Спершу я хотів по-старому, використовуючи бластер, пошкодити гарматні дула. Але, зарядів плазми залишалося зовсім мало, і витрачати їх на таку примітивну ціль, не знаючи, що чекає на мене попереду, було неефективно. Подумав і знайшов цікавіший варіант. Адже сама по собі зброя — лише шматок заліза, небезпечним його робить стрілець. У разі САС — система автономної стрілянини. Комплекс датчиків, що виявляють ціль та активують інші механізми.

— Бах! Бах! Бах!

М-так. Довго молотити доведеться. Жовте підсвічування означало, що обрану ціль даним видом зброї пошкодити складно, але можна. А оскільки боєзапас до СВД, стараннями поліцмейстера, у мене був достатній — понад сто набоїв — то ця обставина мене не бентежила. Доведеться постріляти трохи довше, зате заряди до бластера заощаджу.

— Бах! Бах!

Підсвітка згасла приблизно на десятому пострілі. Чудово... Не такий уже й страшний чорт, як його малюють. Вибираю вежу зліва. Ціль підсвічується помаранчевим. Мабуть, з-за рогу обстрілу. Ну та, не суть. Головне, не червоний. Поспішати мені особливо нікуди — тож усе нормально. Розберуся…

— Бах! Бах!

Ця ціль зажадала набагато більше патронів та нервів. Вистріливши разів п'ятнадцять, я вже майже вирішив діставати бластер, але стримався. Сам же казав: поспішати нема куди, от і не психуй.

— Бах! Бах!

Погано притис приклад, і гвинтівка боляче хвицнула в плече.

Так. Заспокойся. Переведи подих. Порахуй до ста… Готовий?

— Бах! Бах!

Ф-фу… Я вже думав це чортове коло ніколи не згасне. Тепер третій.

Взагалі, уже можна спробувати пройти. У мене сто п'ятдесят метрів вільного простору, але ризикувати не хочеться. А якщо радіус датчиків більше п'ятдесяти метрів? Не хочеться перевіряти, чи витримає моє захисне поле, до речі, теж вже неабияк розряджене, попадання з авіаційної гармати. Так що не ліземо поперед батька в пекло.

Зараза… Ця майже червона. Або лупити в неї скільки набоїв вистачить, або треба змінювати кут атаки.

Друге розумніше…

Втискаюся в пролом і, тримаючись бетонних плит, повзу у бік вежі. Іноді поглядаючи на приціл. Рожевий… помаранчевий… Ще кілька метрів… Є. Пожовк, зараза. Вицілюю…

— Бах! Бах!

Сволота! Засік мене!

Башточка починає повертатися в мій бік. Секунд п'ять маю. Перевищуючи всі нормативи, всаджую в чортову пляму три чи навіть чотири кулі. Підсвідомо щулячись, чекаючи попадання снаряда.

— Бах!

Є! Я її зробив!

— Бух!

Встигла таки зараза вистрілити, хоч і дуло до цілі не довернула.

— Твою ж гіпотенузу!

На голову сиплеться бетонна крихта. Силове поле, природно, захищає мене, але бачити цей град із кам'яних уламків не заважає. А видовище, скажімо так, неприємне. Як атакуюча тебе крізь скло серпентарію отруйна змія. Які б залізні нерви не були — все одно відсахнешся і добре, якщо повітря не зіпсуєш. А хто слабший нутром, і обробитися може.

Ну, то таке — лірика. Важливий факт: ділянка периметра завдовжки двісті метрів зачищена, можна йти далі.

Піднімаюсь і машинально обтрушуюсь… Було б від чого. Захисне поле, як скафандр, захищає навіть від бруду.

СВД в інвентар, бластер у руки. Немає гіршої за невизначеність, оскільки якщо не знаєш нічого, то чекати можна все, що завгодно. Причому, як показує досвід, неодмінно найгіршу частину.

Серйозна траншея. Метр завширшки та в зріст глибиною. Але, спершу колючка... Заздалегідь припасованим болторізом звільняю дорогу. Тепер — драбина. Гарна штука інвентар. Набагато зручніше, ніж тягати все майно на горбу. Піднімаюсь на пару сходин і знову розрізаю дріт. Все, прохід відкритий. Ласкаво просимо, любий друже Карлсон. Трясця… Мені б його пропелер зараз. Шкода, що система не видає такого уміння як левітація. А то — прокачав би його до максимуму і літав над планетою, як птах. Або ось зараз... Не повзав по ровах, а махнув би одразу на дах он того будиночка, звідки на мене цей дядько в білому халаті витріщається...

Чого? Хто витріщається?

Кліпнув кілька разів, придивився... Нікого. Здалося? Гм... Досі глюками не страждав. Ментальна атака? Система б щось сказала. Гаразд, розберемося. Бракувало тільки людей боятися. От якби там зірка карателів маячила, тоді можна б і напружитись, а з людиною вже якось упораюся… Навіть із професором… чи, прости боже, академіком.

Першими оглядаю руїни будинку.

Ну так — руїна… Тут нема сенсу щось шукати. Побудована на швидку руку з бетонних плит коробка, не просто звалилася від ударної хвилі, а розсипалася, як картковий будиночок. Сам себе перемелюючи в щебінь. Від мешканців навіть мокрого місця не лишилося. У цих жорнах уціліти неможливо. А якщо хтось у підвалі ховався, то ця купа бетону поховала їх там живцем. Навіть вирішити важко, що краще? Швидка смерть чи болісне очікування неминучого кінця без надії на порятунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍