Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Аналогічна ситуація і з двома його братами-близнюками. Бетон так дрібно покришився, що мимоволі з'являються думки про якість. Схоже, що хтось непогано нажився на ударних темпах будівництва, використовуючи браковані матеріали. Ну, тепер не спитаєш. Та й, швидше за все, нема з кого. З огляду на кількість загиблих під час Вторгнення. Тієї страшної доби «двохсотих» сотнями мільйонів по планеті рахували. Причому, якщо потім, у боях гинули переважно військові, то в перші години інтервенції смерть викошувала здебільшого мирне населення.

Суки! І ці мавпи тепер спокійно розмірковують про помилку аналітиків. Мовляв, вибачте, прикра випадковість… Були неправі, поквапилися з висновками та оцінкою. По вас би такою січкарнею пройтися. Добре, що я встиг поспілкуватися з Ка-Гор раніше. Сьогодні розмова навряд чи вийшла б такою толерантною. Нічого, ще не вечір. Не дарма система підкинула мені детонатори до анігіляційних мін. Зуб даю, що здогадуюся, кому ці подарунки призначаються. Ще не знаю, як і де саме я повинен буду їх використовувати, але заздалегідь готовий. І рука не здригнеться... На згадку про всіх тих, у кого непрохані прибульці забрали майбутнє.

Гаразд... Хтось розумний сказав, що помста повинна бути холодною стравою. Я теж вмію чекати... А поки що йдемо далі. Не дарма ж система мене сюди направила. Запитання — що шукати? І де? В єдиній вцілілій будівлі, чи в ангарах?

З іншого боку, чого гадати? Досвід підказує, що халяви не буде і у будь-якому випадку обшарити доведеться всі закутки. Тож почнемо з того об'єкта, який ближчий. А це той будинок, де мені примарився мужик у халаті.

До слова... Цікава паралель вимальовується. Все почалося з того, що я побачив уві сні якогось дивного пана, що казна-звідки взявся і так само таємниче зник. А зараз — мені знову хтось вбачається. Збіг? Чи знак? Побачимо…

Будиночок… Після попередніх споруд навіть не віриться, що будівля вціліла. Мабуть, ті троє закрили його собою, пом'якшили силу удару. Або хвиля спочатку йшла на деякому рівні над поверхнею, тому й змахнула лише надбудову. А лабораторія та цехи просто розвалилися під вагою верхніх поверхів. Не уявляю, як таке можливо, але ми багато з того, що під силу Хантерам собі не уявляли. Особливо ті опади, якими інопланетяни потім отруїли майже всю екосистему планети. Так що вона досі відновитися не може.

Скло за минулі роки забруднилося настільки, що шиби більше схожі на дзеркала. Хоч як намагався заглянути всередину, бачив лише власне відображення. Що ж, ніхто не казав, що буде легко.

Пішов уздовж стіни. Двері були, але звичайні, дерев'яні. І роки над ними не змилосердилися. Фарба облізла, дошки розсохлися, ручка проіржавіла так, що після спроби потягнути за неї залишилася в руці.

Ну, якщо не можна культурно… Міцний копняк виносить більшу частину перепони. Доламую решту і зупиняюся. Сприйняття буквально волосся на загривку здиблює, попереджаючи про небезпеку. Якби воно ще говорити вміло.

Входжу…

Невеликий вестибюль, метрів зо три на три. Двері прямо — на перший поверх. Залишки сходового маршу — на другий. У отворі небо синіє. Там шукати нічого. А ось залізні двері під сходовою кліткою — це та фішка, без якої ще жодного разу не обійшлося. Підвал... І ось саме від нього буквально віє якимось потойбічним жахом.

«Увага! Зроблено спробу ментальної атаки 15-го рівня! Атаку відбито на 98%. Ваш рівень Сприйняття підвищено на +1. Джерело невідоме. Рекомендовано негайно залишити небезпечну зону!»

Угу. Ось зараз візьму і все покину. Ні вже… Дякую за турботу, але назвався грибом… не кажи що сани чужі.

Відразу, звичайно ж, я туди не полізу, оглянусь спершу, щоб якась кракозябра на спину не стрибнула, а потім обов'язково подивимося, хто там такий мене на слабо взяти вирішив.

Штурхаю двері, що ведуть на перший поверх. Заходжу.

Порожньо. Цілковито. Навіть курява на долівці лежить не потривоженим, рівним шаром. І товстим. Що значить, тут давненько не ступала нога... взагалі нічия.

— Дзинь!

Ледь встигаю присісти в останній момент, і тонка металева стріла, рикошетом відскакує від стінки, збиваючи шар штукатурки.

А хто сказав, що небезпека обов'язково має ходити по підлозі? Їй і на стелі непогано.

— Бум!

Цього разу ухилитися не зміг, стрілу прийняв на себе захисний кокон. Натомість встиг побачити, що воно таке. Стрілою це можна назвати суто умовно. Як і арбалетним болтом. Швидше шип… Або дротик. Для гри в дарст. А стріляє чи кидається ними в мене якесь павукоподібне створіння. Причому, що прикро… обстріл веде задньою частиною тулуба. У народі іменованому зад... філейною.

— Бум!

— Бум!

О, ще одна намалювалася. Ну все, годі. Глок у руці.

— Бах! Бах!

Оп-па! А це вже цікаво. Кулі рикошетять від чудовиськ, наче ті вкриті бронею. Куди стріляти? Давай, система, підказуй.

— Бум! Бум! Бум!

Шипи справно відлітають, не завдаючи шкоди, але й силове поле несподівано швидко починає загасати. Це як? Кулі, снаряди, уламки тримало, а на ці стрілки такий перевитрата енергії? Та гаразд? Щось не те?

Намагаюся зосередитися і ще раз розгледітися уважніше. Та ні, наче все те саме. Стріляти, як і можна було припустити, найкраще в очі. Саме там зелені мітки. А от туди, де червоне, не варто. Стоп! Яке червоне? Де?