Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

поводились на допитах і суді.

Якір нагадав про тортури. Навів «гіпотези» про спецхімікалії, гіпноз (в 36–37 роках таємниче зник славнозвісний гіпнотизер Орнальдо).

Щодо гіпнозу я засумнівався: під гіпнозом не можна зламати людину, якщо вона не зламалась без гіпнозу.

Коли в лютому я знову заїхав до Красіна, то застав у нього Павла Литвинова. Приємно було, що нащадки старих більшовиків (як і частина старих більшовиків) з нами.

Литвинов показав відповіді на листа «До світової громадськості».

Відповідей, які отримали Литвинов і Богораз, було дуже багато. І тільки один лист, що «таврує» Литвинова й Богораза ганьбою. З Києва…

Повернувшись додому, я порадився із друзями. Підтримати протести?.. Здавалось, що це недоцільно. Але не можна було мовчати, бачачи, що починається нова хвиля сталініани. Перемогли емоції, попри умовляння багатьох друзів.

Восьмого березня я написав листа в «Комсомольську правду» у відповідь на одну з численних наклепницьких статей в пресі про суд. У цій статті я виходив лише з достовірних фактів, які неважко було б перевірити, якби мене надумали судити за «наклеп» (збереглись ще ілюзії про суд).

Перед тим як відправити листа, я ще раз показав його дружині. Вирішувалось питання про подальшу долю і її, і дітей. Ніхто не сумнівався, що шлях, на який я став, закінчується тюрмою. Дружина вважала, що такі листи даремні, але сказала мені, що раз інакше я не можу, то маю відіслати листа.

Минув місяць, другий. Виявилось, що з ініціативи працівника нашого інституту, кандидата фізико-математичних наук Віктора Боднарчука, було написано листа протесту проти процесів 1965–1968-го років. З цього листа я дізнався, що 1967 року було засуджено журналіста В’ячеслава Чорновола за книгу «Горе з розуму» — про тих, кого судили в 1965–1968-му роках в Україні.

У середині травня до нас потрапив перший номер машинописного журналу «Хроніка поточних подій», випуск 1, ЗО квітня 1968 року. Його було присвячено процесу над Галансковим, Ґінзбурґом і Лашко-вою, листам протесту і першим переслідуванням «підписантів» (одразу ж виникло нове слово).

Окрім уже відомих всім справ, з «Хроніки» ми дізнались про «справу Краснопєвцева» (1957 рік, «нелегальний марксистський гурток»), про суд з 14 березня по 5 квітня в Ленінграді над Всеросійською соціал-християнською спілкою визволення народу. Виявилось, що іще в листопаді 1967 року у цій справі було засуджено четверо керівників ВСХСВН — Огурцов, Садо, Вагін та Авєрєчкін.

З Москви привезли книгу Анатолія Марченка «Мої свідчення» в якій описано сучасні концтабори, не сталінські. Стало відомо, що не з Синявського і Даніеля, а з 56-го року політтабори знов почали наповнюватись і що в таборах панують нелюдські порядки. Перед жахом, який описав Марченко, побляк для нас «Один день Івана Денисовича».

Я купив машинку і став передруковувати Марченка.

Друкував цілий місяць.

20-го травня мене викликали в партком Інституту. Там сидів мій давній приятель, що читав і схвалив мого листа в «Комсомольську правду».

— Ти не знаєш, навіщо викликали? Через лист?

— Здається, ні. До речі, у тебе немає «Ракового корпусу»?

— Є. Принесу.

Зайшов замсекретаря парторганізації, кандидат біологічних наук Кирило Олександрович Іванов-Муромський. З ним в 61-му році ми жили в одній квартирі (наймали суміжні кімнати в однієї господині). Алкоголік, наркоман. Алкоголіком став тому, що 16-річним хлопцем потрапив на фронт, бачив стільки горя і підлості, що спився. Професор Васильєв розповідав мені про його загублений талант — школярем він читав лекції студентам (з фізіології). На початку війни брав участь у вдосконаленні якоїсь зброї.

Після війни працював секретарем райкому партії в Одеській області і водночас займався електросном.

До Інституту кібернетики вступив одразу ж після того, як інститут було створено. Дуже розумний, але марнує себе в боротьбі за кар’єру. Амосов якийсь час його цінував, та потім розчарувався і врешті-решт вижив зі свого відділу.

Ми з Муромським колись часто випивали і сперечались. Він завжди знущався з моїх «комуністичних ілюзій».

Кирило почав зі слів:

— Я поважаю твої патріотичні почуття, але раджу не ходити 22 травня до пам’ятника Шевченку.

22 травня — дата перевезення Шевченкового тіла з Петербурга до Канева через Київ (цю дату прогресивна українська інтелігенція відзначала ще до революції).

Із середини 60-х років цього дня біля пам’ятника Шевченку збирається київська громадськість, переважно — студенти Київського університету. Ті, що зібрались, співають українські пісні, вірші на слова Шевченка, читають Шевченкові та свої вірші.

1967-го року міліція затримала 4–5 осіб, що виступали біля пам’ятника. Люди, що зібрались, пішли до будинку ЦК партії. Біля ЦК їх почали обливати водою із брандспойтів. Це не допомогло. О 12 годині до натовпу вийшов один із керівників ЦК і почав вмовляти розійтися.

Виступила стара жінка і сказала, що всі прийшли до пам’ятника, аби вшанувати Шевченка. Чому людей затримали, незрозуміло.

Стали вимагати, щоб заарештованих звільнили.

— Добре, я зателефоную в міліцію, і якщо затримані нічого злочинного не скоїли, їх випустять. А ви розходьтеся.

— Ні, поки їх не випустять, ми не розійдемось.

Натовп подався до міського відділу міліції. Затриманих випустили.

Я сам до пам’ятника ніколи не ходив, і тому пропозиція «не ходити» мене здивувала:

— А чому мені не можна туди йти?

— Там, буде антирадянська демонстрація. Якщо ти появишся, це розцінюватиметься як антирадянська акція з твого боку.

— А звідки знають, що буде антирадянська демонстрація?

— По всьому місту розкидано листівки із закликом до антирадянської демонстрації.

— Коли це так, то, значить, саме КДБ їх і розповсюджує. Я не вірю, що це зробили патріоти.

— Я сам читав листівку, яку знайшли в Голосіївському парку. Там було написано: «Браття! Зійдемось до пам’ятника Шевченку 22 травня і скажемо: „Геть москалів і жидів з України!“»

— Я знаю українських патріотів і не бачив серед них нікого, хто б так думав. Це провокація.

— Ні. Не раджу тобі йти, пошкодуєш.

— Чому?

— Позбудешся роботи.

— Я поскаржусь.

— Кому?

— В ЦК партії.

Він глузливо розсміявся.

Я, уже спалахнувши:

— Як не допоможе, то й в ООН звернуся — про дискримінацію українців.

— Подумай все-таки. У тебе дружина, діти.

— Гаразд. Я сьогодні ж довідаюсь про демонстрацію. Якщо вона буде шовіністична, то йти не збираюся: мені зовсім не хочеться, щоб виганяли з України мою дружину й дітей, ти ж сам розумієш.

— Добре, я завтра до тебе зателефоную.

Я зайшов до Сверстюка, розповів йому. Виявилося, багатьох попередили. В деяких установах заборонили будь-кому йти, в інших — окремим людям, ще в інших усіх зобов’язали йти