Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

же час до нас дійшли чутки, що провокатором виявився один наш старий товариш, київський знайомий Павло Радзієвський. Я знав його непогано і не повірив чуткам. Вирішив докладніше дізнатися про процес і зокрема про Радзієвського.

У Москві одразу ж поїхав до Красіна. Той був схвильований і чехословацькими подіями, і судом.

Красін дав почитати чехословацькі газети: про скасування попередньої цензури, про зростання ролі профспілок, про робітничі ради і т. д.

Красін, який ледве міг терпіти навіть мій марксизм, замислено прокоментував статті:

— Що ж, здається, Дубчекові вдасться довести, що комунізм може існувати й на практиці.

Дав він мені почитати декілька самвидавівських статей і книжок.

Я жадібно прочитав «Фантастичні повісті» Андрія Синявського. Пригадались газетні статті, присвячені його творам. Вразила нахабна брехня суддів та «громадських» обвинувачів — письменника Васільє-ва (колишній гебіст) і критика Зої Кедріної, а також численних журналістів.

Основний метод звинувачення — приписувати авторам слова негативних сатиричних героїв.

Наприклад, у «Графоманах» герой з манією переслідування, якого заїдає заздрість до таланту, злісно відгукується про Чехова. Цю злість приписали самому Синявському. Були ще абсурдніші «звинувачення».

Вдалося прочитати «Відкуплення» Даніеля. Головна думка «Відку-плення» виявилась дуже близькою: провина, гріх лежить не лише на катах і стукачах, а й на тих, що залишались осторонь і навіть на невинних жертвах. І друга думка-символ: відставний кагебіст зберігає свій мундир — ще покличуть, ще знадобиться.

І третя: саме хрущовці, ліберали якраз і не бачать своєї провини, вони скидають її на інших, навіть на тих, хто винний так само як і вони, — вдаючись до чуток, здогадів і т. п.

Була ще одна книга у трьох частинах: «Одкровення Віктора Вєльського».

Автор стверджує, що оскільки Христос — ідеальна людина, то Його історія — це історія кожної людини. У кожного є своя блага вість і своя Голгофа.

Він, Вєльський, виховувався в родині професора, фахівця з середньовічного мистецтва. Вступив за Сталіна на філософський факультет. Там він мусив стати стукачем, доносив на безневинних людей («Вєльському» вдалося намалювати тонку психологічну картину умов, що породжують стукачів). До стукацтва його переповнювали страх, комплекс неповноцінності. Ставши стукачем, відчув себе сильним, щасливчиком — ніяких докорів сумління, навпаки, почуття звільнення від тягаря інтелігентських табу — «все дозволено»…

Після смерті Сталіна у Вєльського з’явились докори сумління, почуття провини. Він шукає виходу. Знайшов — тікати у світ свободи. Прикидається відданим, ідейним журналістом, потрапляє до світу свободи, і… блага вість — втеча на Захід — виявляється невідповідною. Це «не наша» свобода, треба жити у вільній Росії. Він повертається із Західного Берліна до Москви. Рідна мати, щоб влаштувати молодшого сина в Москві, вирішує забрати у Віктора квартиру, а щоб це зробити, садить його в божевільню.

Увесь цей «Апокаліпсис» — безумство, що розвивається стилістично й логічно, фрази стають незв’язними, думки плутаються. Художня цінність книжки невелика, зате психологічний аналіз страху інтелігента, а потім стукача, втікача, що кається, і нарешті, людини, що божеволіє — дуже глибокий і страшний у своїй достовірності.

Дружина Красіна сказала мені, що вона знає автора, — він вийшов з божевільні і вилікувався від «психології», став самовдоволеним жевжиком і хамом.

Начитавшись самвидаву, я попросив розповісти історію Радзієв-ського.

Красін розказав, що Радзієвський вийшов з Лефортівської тюрми, просидівши там три місяці, і став розхвалювати КДБ і лаяти однодумців. Саме завдяки Радзієвському попався Добровольський, а потім Ґінзбург, Галансков і Лашкова. Красін навів приклади деяких свідчень Радзієвського про товаришів. Всі докази провокаторства Радзієвсько-го мене не переконали: дуже вже багато логічних аргументів і мало фактів, та й Павла я все ж досить добре знав, щоб не повірити так швидко.

Я поїхав до Павла і, вдаючи, що я ні про що не знаю, став розпитувати про слідство.

Павло докладно розповів про те, як попався, як поводився на допитах, як Павло Якір звинуватив його у стукацтві.

Добровольський приніс Павлові декілька самвидавівських статей.

— Надрукуй на «Ері».

— Тут нічого нема небезпечного? Я не ручаюсь за тих, хто друкуватиме.

— Ні. Тут матеріали засідання старих більшовиків. (Статті були в течці з прізвищем «Добровольський».)

Павло, йдучи на роботу, побіжно проглянув статті, одна видалася небезпечною, решта — ні. Їх він і віддав надрукувати на «Ері».

За тиждень до нього прийшли, знайшли течку із прізвищем Добровольський, взяли Добровольського й Павла, потім решту.

Павло підозрював, що провокатором був Добровольський («а може, він просто божевільний, у нього не все гаразд з головою»).

З розповіді про допити в тюрмі я побачив, що Павло справді зробив кілька незначних помилок, якими слідство могло скористатись. Але ж усі підсудні, навіть ті, хто мав якийсь досвід «бесід» з КДБ, помилялись у своїй тактиці на слідстві.

Добровольський, наприклад, передав записку Галанскову, у якій просив того взяти провину на себе, бо Добровольському, мовляв, не можна зараз сідати. Галансков, «князь Мишкін» демократичного руху, із доброти душевної взяв зв’язки Добровольського з НТС на себе і тим допоміг КДБ склепати процес. На суді він відмовився від своїх свідчень, та було пізно, йому самому дали 7 років таборів, Ґінзбурґу — 5, Добровольському — 2 роки, Лашковій — один рік.

І не допомогли блискучі виступи адвокатів, які заперечили всі істотні звинувачення проти Ґінзбурґа, Галанскова та Лашкової (докладно на процесі я не спиняюсь, увесь матеріал про слідство, суд та відгуки преси і громадськості Павло Литвинов зібрав у книзі «Процес чотирьох», яку видало в 1971 року видавництво «Фонд імені Герцена» в Амстердамі).

Коли Радзієвського випустили, то він усім розповідав про те, як поводився на слідстві, про свої враження від слідчих («Ввічливі, посміхаються на допиті. Тільки одного разу наглядач кричав на мене. Вони змінилися від сталінських часів»). Це наївний підхід, але він не дає підстави звинувачувати в зраді.

Я попросив Радзієвського познайомити мене з Якіром. Ми зайшли у декілька будинків. В одних не хотіли нас приймати, в інших казали, що з Якіром не знайомі. Я вже вирішив було звернутись до Красіна, але Якір сам зателефонував і призначив мені зустріч.

Спочатку Петро Якір явно підозрював мене у якійсь недобрій грі, але наприкінці розмови пом’якшав, перестав мене підозрювати у зв’язках з КДБ, але щодо Радзієвського його сумніви не розвіялись.

Наприкінці розмови спитав:

— Аз ким у Москві ви знайомі?

— З Красіним.

— А, з християн. Ви також?

— Ні. Марксист.

— Член?

— Ні.

— Ну, я теж трошки марксист.

Уже збираючися йти, я спитав його, чому Бухарін, Йона Якір, Тухачевський та інші так ганебно