Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

шкодую, що не прихопив із собою візитівки. Ви живете десь неподалік?

— За десять хвилин звідси.

Містер Бартон витягнув свого годинника і, здавалося, щось швидко подумки прораховував.

— Я мушу встигнути на потяг, — сказав він, — та, зрештою, часу ще достатньо. Тому, якщо ви не заперечуєте, я до вас приєднаюсь. Думаю, ми приємно побалакаємо.

До театрів звідусіль стікалися люди, поки два джентльмени переходили Стренд. Вулиця немов ожила від голосів, і Дайсон задоволено роззирався. Яскраві гасові ліхтарі впереміш зі сліпучим електричним світлом сучасних ламп, двоколісні екіпажі, що мчали, видзенькуючи, туди й назад, переповнені омнібуси та шалений поспіх пішоходів вималювали в його очах чарівну картину. Витончений шпиль храму святої Марії ле Стренд і останні промені вечірньої заграви надихали його, як цвіт колючого дроку надихав Карла Ліннея[54]. Містер Бартон помітив його захоплення, коли вони переходили дорогу.

— Бачу, ви вмієте помічати прекрасне в Лондоні, — сказав він. — Для мене, і вочевидь для вас, це місто є об'єктом досліджень і коханням усього життя. Та, на жаль, не всім дано проникнути крізь пелену удаваної одноманітності й посередності! Якось я натрапив у газеті, в якої, до слова, найбільший тираж у світі, на статтю, де порівнювали Лондон з Парижем — безумовно, видатне порівняння, просто шедевр неймовірної тупості. Уявіть лишень, який треба мати обмежений розум, щоб надати перевагу паризьким бульварам перед нашими лондонськими вулицями. Уявіть собі людину, що закликає до цілковитого зруйнування нашого чарівного міста, і все заради того, щоб відтворити в столиці великої імперії нудну одноманітність цієї вибіленої гробниці, що іменується Парижем. Хіба це нормально?

— Любий друже, — відповів Дайсон, який зацікавлено слухав Бартона. — На моє щире переконання, ви цілковито праві, але я не поділяю вашого здивування. Ви чули, який гонорар отримала Джордж Еліот за свою «Ромолу[55]»? А знаєте, яким накладом розійшовся «Роберт Елсмер[56]»? А тижневик «Тіт Біте» регулярно читаєте? Ні? Шкода, бо я, переглядаючи всю цю писанину, дивуюсь і разом з тим дякую Богові за те, що Лондон не вистелили бульварами ще двадцять років тому. Я захоплююсь цією витонченою лінією видноколу на тлі тьмяної зелені дерев, вицвілої блакиті неба й зашарілих хмар заграви, але дивуюся навіть більше, ніж захоплююсь. Візьмімо до прикладу храм Святої Марії ле Стренд. Те, що вона вціліла — вже справжнє диво, саме так — диво. Вишукана краса, яку намагаються порівняти з можливістю проїзду чотирьох омнібусів на одній лінії! Справді, висновки тут надто очевидні. А ви не читали листа чоловіка, який пропонував негайно скасувати всю систему таїнств разом із прадавнім способом вираховування Великодня, тому що йому не подобається, що в його сина канікули починаються так рано — двадцятого березня? Але менше з тим, ходімо далі.

Вони затрималися на розі вулиці, що перетинала північну сторону Стренду, насолоджуючись контрастами та чарівністю цього міського краєвиду. Дайсон вказав рукою напрямок, і вони пішли безлюдними вулицями, поволі рухаючись праворуч, поки не дійшли до помешкання Дайсона неподалік від Блумсбері-стріт. Містер Бартон зручно вмостився у м'якому кріслі біля відчиненого вікна, а Дайсон запалив свічки і пригостив свого гостя віскі з содовою та сигаретами.

— Мене запевняли, що це дуже добрі сигарети, — сказав він, — та я в них не надто розбираюся. Надаю перевагу тютюну для люльки. Не бажаєте спробувати?

Містер Бартон із вдячною усмішкою відмовився від пропозиції і витягнув з пачки цигарку. Викуривши половину, він сказав з деяким ваганням у голосі:

— Дуже люб'язно з вашого боку було запросити мене, містере Дайсон. Річ у тому, що питання, яке мене зацікавило, надто серйозне, аби говорити про нього в барі, де, як ви самі зрозуміли, з усіх боків стирчать ласі до чужих таємниць вуха. То я все правильно почув? Ви щось говорили про дивну поведінку чоловіка, що розгулював Лондоном, до смерті боячись зустрічі з молодиком в окулярах?

— Саме так.

— Ви не проти розказати про обставини, що дали поживу таким вашим роздумам?

— Аж ніяк. Ось як усе було. — І він кількома словами розказав йому про пригоду на вулиці Оксфорд, детально описавши бурхливу поведінку містера Вілкінса, однак і словом не прохопився про історію, яку розповів йому містер Вілкінс. — Він сказав, що живе в постійному страху випадкової зустрічі з тим чоловіком. Я пішов, коли він достатньо заспокоївся, щоб далі вже самому про себе подбати, — сказав Дайсон, закінчивши на цьому свою оповідь.

— Ти ба, — мовив містер Бартон. — І ви на власні очі бачили цю таємничу особу?

— Так.

— А можете його описати?

— Що ж, як на мене, виглядав він доволі молодим, блідим та знервованим. У нього були маленькі чорні бакенбарди і доволі великі — порівняно з ними — окуляри.

— Це просто неймовірно! Вражаюче! Адже це саме те, що так мене хвилює. Я, звісно, зовсім не боюся зустрітися з цим чорнявим молодиком в окулярах, та маю сильну підозру, що людина, яка підходить під цей опис, у жодному разі не хотіла б зустрітися зі мною. І все ж ви дуже точно описали чоловіка, про якого я веду мову. То, кажете, він знервовано оглядався навсібіч? І ви зауважили, що він носить великі окуляри та має невеличкі чорні бакенбарди? Не може бути, щоб тут жили два однакові молодики: один, який наганяє страх, і другий — що сам поводиться як жертва. А ви відтоді бачили того чоловіка?

— Ні, хоч я доволі наполегливо його шукав. Він, звісно, міг покинути Лондон, та й Англію, якщо на те пішло.

— Навряд чи. Що ж, містере Дайсон, заради справедливості тепер я вам розповім свою історію. Отож, я — антиквар і полюбляю усілякі коштовні дрібнички. Дивний рід занять, чи не так? Звісно ж, я не одразу взявся за це ремесло, а поступово в нього вливався. Я завжди цікавився всілякими чудернацькими та рідкісними речами, а коли мені виповнилося двадцять, у мене вже назбиралася непогана колекція. Ніхто не знає, як часто насправді селяни знаходять усілякі раритети. Ви будете вражені, коли я скажу вам, на що можна надибати, копирсаючись у зораному полі. Колись я жив на селі й скуповував геть усе, що мені приносили односельці. Говорячи словами моїх друзів, у мене була найдивніша колекція мотлоху. Але саме так я вник у суть справи, що є дуже важливо, і пізніше збагнув, що можу збагатитися, користуючись набутими