знаннями. Відтоді минуло багато років, я встиг побувати майже у всіх куточках світу. Не раз я натрапляв на дуже цінні речі, заради яких мусив вдаватися до хитрощів і вести складні та делікатні перемовини. Ви, може, чули про опал Хан, який на Сході називають «каменем тисячі та одного кольору»? Що ж, мабуть, моїм найбільшим досягненням було придбання цього каменя. Я називаю його «каменем тисячі та одної брехні», адже мені довелося наплести раджі, власникові каменя, купу всіляких небилиць щоб той погодився мені його продати. Я підкупив бродячих байкарів, щоб ті розповіли йому казки, де опал відіграв страхітливу роль. А ще я найняв старця — відомого у тих краях самітника, — який мовою східних символів провістив власникові опала погане майбутнє. Коротше кажучи, я налякав раджу до втрати свідомості. Тож, як бачите, в торгівлі, якій я присвятив усе своє життя, є місце і для дипломатії. Я повсякчас повинен бути насторожі, тому що один хибний крок чи слово — і мені кінець. Цьогоріч у квітні я дізнався про існування надзвичайно коштовного антикварного каменя, що перебував тоді у власності людей, які жили на півдні Італії й близько не уявляли його справжньої ціни. Як свідчить мій досвід, найскладніше мати справу саме з такими «ігнорамусами». Мені траплялися селяни, що хотіли всі гроші світу за монетку з Георгом І. Саме таким людям я завжди програвав у суперечках. Тому, аби заволодіти каменем, я мусив застосувати свої найкращі дипломатичні здібності. Звісно, я міг би просто придбати його за суму, близьку до його справжньої вартості, та навряд чи потрібно пояснювати, чому мені як підприємцю такий спосіб не дуже влаштовує. Правду кажучи, я не сподівався, що з того щось вийде, бо жадібність таких людей прямо пропорційна тій захмарній сумі, яку ти пропонуєш, а хитрість, що служить їм замість інтелекту, відразу ж їм підказує, що річ, за яку пропонують таку велику суму, скоріш за все варта щонайменше вдвічі більшої суми. Звісно, коли йдеться про якийсь старовинний глечик, різьблену скриню чи вигадливий латунний ліхтар, то в разі невдачі не варто особливо перейматися — жадібність власника в результаті залишає його біля розбитого корита, а колекціонер сміється йому в обличчя і йде геть, бо знає, що такі речі далеко не унікальні. Але з цим каменем все було зовсім інакше — я палко прагнув заволодіти ним, а оскільки не готовий був віддати за нього більш як одну соту його вартості, то усвідомлював, що потрібно добряче напружити свої, так би мовити, творчі й дипломатичні здібності. Я також зрозумів, що мені, на жаль, самому не впоратися, тому довірився своєму помічникові, молодику на ім'я Вільям Роббінс, якого вважав далеко не найдурнішим. Згідно з моїм планом, він повинен був вирядитися бідним перекупником дорогоцінного каміння. Знаючи кілька слів італійською, він з'явився б у тому італійському місті, щоб зблизька роздивитися камінь, який нас цікавив, і, можливо, виміняти його на якісь дріб'язкові ювелірні вироби, але це ще було під питанням. А тоді мав бути мій вихід. Однак не хочу втомлювати вас, двічі переказуючи те саме. Отож Роббінс вирушив до Італії, прихопивши із собою жменю негранованих каменів, кілька перснів та ювелірних прикрас, які я купив у Бірмінгемі спеціально для цієї авантюри. Через тиждень я поїхав слідом за ним, неквапно подорожуючи, щоб рівно на два тижні пізніше прибути в те саме місто. Я зупинився у пристойному готелі й передовсім запитав у власника, чи багато в місті чужоземців. Він сказав, що дуже мало, і додав, нібито десь чув, що один англієць оселився у невеличкій таверні. Цей, як він про нього висловився, гендляр, продає за безцінь усілякі милі дрібнички, а натомість скуповує якийсь старий мотлох. П'ять чи шість днів я безцільно тинявся містом, і, правду сказати, мені таке припало до смаку. Частиною мого плану було змусити місцевих жителів повірити в те, що я казково багатий чоловік. Я знав, що шинкар, як казав Санчо Панса, не збереже у своєму серці вартості тієї вишуканої їжі, яку я замовляв, і ціни кожнісінької пляшки вина, яку я випив, а пустить чутки. В кінці тижня мені поталанило познайомитися з сеньйором Меліні, власником каменя, який я так жадав придбати. Завдяки його гостинності та моїй привітності ми швидко заприятелювали, і незабаром я став бажаним гостем його родини. Завітавши до нього втретє чи вчетверте, я мимохідь завів мову про англійського гендляра, який, за словами господарів, розмовляв неймовірно спотвореною італійською.
— Але яка різниця, — сказала сеньйора Меліні, — якщо він продає такі чудові дрібнички майже за безцінь.
— Сподіваюся, він вас не ошукав, — сказав я, — бо, правду кажучи, англійці стараються оминати таких торгівців десятою дорогою. Вони вихваляються тим, який дешевий у них товар, що насправді зазвичай удвічі дорожчий за такі самі, тільки кращої якості, вироби, які продаються у крамницях.
Італійці про це не знали, і сеньйора Меліні наполягла на тому, щоб я глянув на три персні та браслет, які вона придбала в того гендляра. Жінка назвала ціну, яку було заплачено за них, і я, прискіпливо роздивившись вироби, змушений був визнати, що вона не прогадала з покупкою. Ще б пак, Роббінс продав їх удвічі дешевше за їхню ринкову ціну. Ще раз схвально глянувши на прикраси, я повернув їх назад власниці, байдуже зауваживши, що той торговець, мабуть, якийсь дивак, якого занесло не в те русло. Через два дні ми із сеньйором Меліні сиділи в кав'ярні, попиваючи вермут, і він повернувся до розмови про торговця і між іншим сказав, що показав йому одну цікаву антикварну дрібничку, за яку той запропонував немаленьку суму грошей.
— Любий сер, — сказав я, — сподіваюся, ви будете обачним. Я вже казав вам, що ті мандрівні торговці мають не надто хорошу репутацію в Англії. Незважаючи на його очевидну простакуватість, він може виявитися несосвітенним шахраєм. Дозвольте поцікавитися, що саме ви йому показували?
Він розказав мені про гарненький камінчик із вирізьбленими на ньому символами, начебто дуже старовинний.
— Цікаво було б на нього глянути, — сказав я, — мені не раз доводилось бачити подібне каміння. У нас, в британському музеї, є чудова колекція таких каменів.
Незабаром у мене в руці лежав камінь, якого я так сильно жадав. Я побіжно оглянув його, а після того байдуже поклав на стіл.
— Якщо не секрет, сеньйоре, скільки мій земляк запропонував за цю річ? — запитав я.
— Ну, моя
