Читати книгу - "Невидимі сліди, Марі-Анна Харт"

— Олівере, я... я не можу уявити, що ти пережив. Але я хочу, щоб ти знав, що ти не винен. Ти не міг змінити те, що сталося. І це не твоя провина. Ти був дитиною. Ти робив усе, що міг. І те, що ти тепер хочеш допомогти людям, і що ти турбуєшся про інших, — це вже більше, ніж багато хто зміг би зробити.

Олівер мовчав ще кілька секунд, а потім підняв голову і зустрів її погляд. В його очах було більше вдячності, ніж слів, і хоч він не міг змінити того, що сталося в його житті, він відчував, що йому стало  легше від того, що зміг поділитись цим.

— В дорослому віці в Алекс виникла залежність... — почав він тихо, здавалося, що кожне слово було як тяжкий камінь. — Тоді, коли я  не прийшов у бар, я їздив до неї, щоб переконати, що вона повинна пройти реабілітацію. Я намагався допомогти їй влаштуватися, але все було, як боротьба з вітряними млинами. Вона не хотіла слухати.

Олівер замовк, його погляд став порожнім, наче він згадував не тільки її, а й ті роки, коли відчував себе безсилим.

— Коли їй було 14 років, вона підпалила будинок, — продовжив він, його голос став ще більш важким. — Після розслідування її забрала соціальна служба, і вона опинилася в прийомних батьків. Але і там вона довго не затримувалась. Вона часто тікала. Її заарештовували кілька разів. 7 місяців вона провела у виправній установі. І зараз, коли вона вже доросла, вона постійно знаходить проблеми... Я не можу змиритися з тим, що я не зміг зробити нічого, щоб допомогти їй. Вона ненавидить мене, і, мабуть, правильно робить. Вона вважає мене винним у тому, що я поїхав, а вона залишилася в тому всьому... в тому пеклі.

Олівер закрив очі, мовчки стискаючи кулаки. Кейт дивилася на нього, її серце розривалося від співчуття. Вона бачила, як важко йому даються ці слова. Як він переносить на себе всю ту провину, яка зовсім не його.

Вечір був важким, і повітря у кімнаті стало прохолодним, коли вони нарешті вирішили лягти спати. Олівер і Кейт увійшли до кімнати, і хоча кожен із них відчував свою втому від того, що вони пережили цього вечора, між ними була якась особлива тиша, яка більше говорила, ніж будь-які слова.

Олівер ліг на ліжко, і Кейт тихо приєдналася до нього, злегка обережно, але все ж з відчуттям безпеки. Вона поклала голову на його груди, а він обійняв її так, як давно не обіймав нікого — ніжно, з розумінням і теплом, ніби намагаючись передати свою підтримку і захист.

Кейт почувала його серце, яке билося спокійно і рівно. Вона зітхнула, відчуваючи, як його руки міцно тримають її, ніби не даючи їй піти в своїх думках чи переживаннях. Вони просто лежали, мовчки, обіймаючи одне одного, відчуваючи, що хоч зараз, хоч на цей момент вони були в безпеці — не тільки фізично, але й емоційно.

Олівер, відчуваючи її близькість, трохи підтягнув її до себе, закриваючи її в обіймах, і повільно поцілував її, його губи ледве торкнулися її шкіри. Вони не вимовляли жодного слова, але їхні серця говорили за них. Кейт відчула, як її тиск і напруга поступово зникають, як вона занурюється в комфорт і теплоту, які приносили ці обійми. Це був момент спокою, де не було місця для болю чи переживань, лише тиша та відчуття підтримки.

Вони заснули, обіймаючи одне одного, повністю довіряючи своїм почуттям і зберігаючи цей миттєвий спокій між собою, як маленький острів серед бурхливого океану.