Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

94
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 97
Перейти на сторінку:

Тим часом, життя тривало, і, немов глузуючи з мого відчаю, мені постійно нагадували про прийдешнє весілля. Я знала, що Ремо надав усі необхідні вказівки щодо підготовки до пишної церемонії, і навряд чи цю подію могли зіпсувати якісь прорахунки. Слуги Ремо знали свою справу, грошей він не шкодував, і за інших обставин мені залишалося б тільки вихваляти щедрого нареченого, що взяв на себе всі передвесільні клопоти всупереч звичаям.

Сам Ремо рідко відвідував мене - він був дуже зайнятим, адже не тільки підготовка до весілля вимагала його уваги. Ставлення його до мене набуло якихось нових рис, суть яких мені розпізнати не вдавалося, і тому вони лякали мене ще більше. Іноді в голову мені закрадалася думка, що Орсо не помилився і пан Альмасіо справді відчуває до мене своєрідну прихильність, існування якої він не бажав визнавати навіть перед самим собою. Через цю глибинну суперечність його поводження зі мною ставало дедалі непередбачуванішим і грубішим. Я могла б вирішити, що тому виною зростаюча ненависть, але розум підказував мені, що якби це було так, я б давно була мертвою. Судити про людину слід за її вчинками, а не за словами, а вчинки ці були такі: Ремо дотримав свого слова і не чіпав мене, незважаючи на те, що вже котрий день я перебувала в повній його владі.

Увечері, напередодні весілля, слуги доправили до моєї кімнати весільну сукню. Мене, зрозуміло, не надто цікавило, чи достатньо пишним буде вбрання, але іноді я замислювалася, що ж я одягну на урочистості: кравець не знімав з мене мірок, а сукні покійних дружин пана Альмасіо мені не пасували - мій невисокий зріст вкотре ускладнював справу. Сіверяни завжди були нижчими за мешканців півдня, це часто ставало предметом насмішок над ними. Ось і я успадкувала зріст від матері, тож майже кожна іллірійка була вищою за мене на голову. Сукні покійних дружин Ремо, які я носила останні кілька днів, волочилися за мною по підлозі, а рукави доводилося закочувати - навряд чи в такому вигляді я могла б постати перед іллірійською знаттю. Однак, Ремо знайшов вихід з положення - він віддав кравцям ту саму червону сукню, в якій я була на весіллі Флорен, і наказав пошити точну її копію. Навіть колір був схожий - винний, темно-червоний. Вона могла здатися надто простою, як і та, попередня, але її прикрашала майстерна тонка вишивка срібними нитками. Я довго розглядала завитки і квіткові мотиви, здогадуючись, що швачкам довелося працювати день і ніч, щоб встигнути до весілля.

Пан Ремо, звичайно ж, не забув зазирнути до мене, щоб запитати, чи задоволена я своїм вбранням. Я стримано подякувала йому за передбачливість і увагу.

- Покажи свої руки, - зажадав він.

Я підкорилася, знявши пов'язки. Мої пальці мали не надто пристойний вигляд - глибокі тріщини і подряпини, добряче роз'їдені лугом, гоїлися набагато повільніше, ніж усе інше. Деякі нігті були зірвані, ще кілька почорніли - я прищемила руку каменем у саду.

- Так я і думав, - на обличчі Ремо зявилася легка відраза. - Але це можна виправити.

...Поранені руки я мала приховати рукавичками, і про моє обстрижене волосся Ремо теж не забув, замовивши чудову накладну косу, пошуки якої, за його словами, принесли найбільше клопоту, бо світле волосся в Іллірії зустрічалося вкрай рідко. Пан Альмасіо спостерігав за тим, як я неуважно оглядаю деталі свого весільного образу, не в силах зібратися з думками. Через нервове напруження останніх днів я майже втратила здатність зв'язно говорити. Мені постійно не вистачало повітря, наче груди мені здавили сталеві обручі, а серце то переставало битися взагалі, то починало калатати, немов я бігла з останніх сил.

- Як бачиш, я врахував усі твої потреби, - сказав пан Альмасіо. - Ба більше, я подумав про те, що на весіллі мають бути присутні всі твої родичі, якщо вже тобі посміхнулася така рідкісна удача стати однією з найзнатніших дам в Іллірії. Тому я відправив людей за твоєю тіткою, про яку ти так тепло відгукувалася. Але...

Я злякано дивилася на нього - за останній час на мене обрушилося стільки нещасть, що я зовсім забула про тіточку Іло. Іноді мені здавалося, що все моє життя минуло в Іллірії, а спогади про щасливі роки юності були всього лише самообманом, мріями, що я видавала за своє минуле. І щоразу, коли пан Ремо торкався його у своїх промовах, світла в моїй душі ставало дедалі менше.

-...Але, на жаль, твоя тітонька напередодні важко захворіла і, за словами моїх людей, ось-ось готувалася віддати богу душу. Думаю, що зараз, коли я повідомляю тобі цю сумну звістку, її вже немає в живих.

То був надзвичайно сильний удар для мене, і пан Альмасіо з цікавістю спостерігав за моєю реакцією. Коли на моїх очах з'явилися сльози, він задоволено посміхнувся, і це змусило мене втриматися від ридань. У грудях у мене немов виникла бездонна чорна діра, що поглинула останні крихти надії. Ні, я не розраховувала, що мені вдасться втекти від пана Ремо до Венти, але в глибині душі я сподівалася, що вищі сили колись дадуть мені змогу повернутися туди, щоб назавжди залишитися поряд з єдиною людиною, яка ставилася до мене з любов'ю. Тітонька і справді останні кілька років застуджувалася на самому початку зими, з кожним разом все довше одужуючи від хвороби... Вона говорила, що у Венті занадто вологе повітря, до якого вона так і не змогла звикнути, і теплі південні зими їй давалися значно важче, ніж рідні ангарійські. Біль і туга заполонили мене без залишку, і я безсило дивилася на свої руки, не в силах перевести погляд кудись іще.

- Ти дуже засмучена, Годе, - Ремо зміряв мене оцінюючим поглядом. - Схоже, сьогодні вночі ти не заснеш, а до ранку розгубиш залишки свого мізерного розуму. Мабуть, це може обернутися непередбаченими неприємностями...

1 ... 65 66 67 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іллірія, Марія Заболотська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іллірія, Марія Заболотська"